ЗЛОЧИНИ ОУН–УПА НА ВОЛИНІ. З КИМ І ПРОТИ КОГО ВОНИ ВОЮВАЛИ.


ЗЛОЧИНИ ОУН–УПА НА ВОЛИНІ.


     (З КИМ І ПРОТИ КОГО ВОНИ ВОЮВАЛИ)


Сьогодні наші доморощені історики більше, ніж їхні діаспорні колеги, списують багато паперу, проголошують безліч промов про те, що українські буржуазні націоналісти, їхні структури – ОУН(б), ОУН(м), УПА, УНРА, УНС та інші ніколи не підтримували фашистів, не служили ні в фашистському вермахті, гестапо, ні в окупаційних установах та поліції, не вбивали і не грабували населення України, а навпаки – боролися проти окупантів. Вони доводять, що ОУН–УПА взяла на себе “місію боротьби за волю українського  народу, за українську  самостійну  державу”. А  Р. Ендик “уточнив”: “На Волині в той час українські націоналісти однаково били і нацистів, і більшовиків та своїми героїчними чинами прояснювали ті справді страшні роки насилля”.


Під виглядом позбавлення історії від „білих плям” апологети націоналізму намагаються змінити погляд у суспільстві на ОУН-УПА, довести, що вона, як самодостатня, незалежна сила і єдиний захисник українського народу, вела національно-визвольну боротьбу, воювала аж на три фронти – проти сталінського режиму, німецького фашизму та проти польського експансіонізму, затушувати відомі факти злочинів націоналістичного підпілля та боївок УПА, переконати що вона не була на службі у фашистів.


Розуміючи, що ці спроби виглядають зшитими “білими нитками”, вони вишукують якісь “об’єктивні” причини, щоб виправдати відому всім та документально висвітлену і доведену на Нюрнберзькому процесі та багатьма істориками, і не лише радянськими, а й зарубіжними, участь оунівців у фашистському розбої. Особливо  їм до вподоби теза про те, що вимушене в окремих випадках співробітництво з фашистами було викликане необхідністю використати боротьбу гітлерівців проти СРСР та потребою одержати від них зброю для боротьби “за самостійну Україну” проти всіх найманців та зайд.


Але ні для кого нема секрету, що українські буржуазні націоналісти пов’язали себе з фашистами з самого початку його зародження і що їх ідеологія “формувалася в період піднесення на Заході фашистського руху, під його впливом та за його зразком”, або, говорячи словами В.І. Леніна, - „буржуазія пригнобленої нації тільки базікає про національне повстання, а на ділі вступає в реакційні угоди з буржуазією гноблячої нації за спиною і проти свого народу”.1)


Єдність мети німецького фашизму і українського націоналізму була не випадковою. Вона ґрунтувалася на спільній ненависті до Радянського Союзу, соціалізму. Саме антикомунізм відкрив шляхи до зближення, а потім й повної підпорядкованості українських націоналістів фашизмові. Хоча дружба оунівців із фашистами ніколи не була рівноправним партнерством і, за словами Д. Мануїльського, нагадувала “союз пацюка з удавом”. Неприваблива роль найманців та платних вбивць задовольняла невимогливих націоналістів.


Фашисти врахували те, що міць Радянського Союзу полягала, поряд з іншими чинниками, в єдності і дружбі народів, які населяли його. Тому робили ставку на ініціювання та збурення розбрату між представниками усіх національностей, використовуючи для цього відмінності в історичному та економічному розвитку республік, автономій, окремих регіонів, наявність різних релігійних конфесій та протиборство між ними. Це була спроба розвести людей по „національних квартирах”, нацькувати одну національність проти іншої, віруючих однієї конфесії на іншу. Особливу ставку в своїх планах вони робили на західні республіки Радянського Союзу – Латвію, Литву, Естонію та області України і Білорусії, які нещодавно увійшли до складу СРСР, де збереглася соціальна база для антирадянської боротьби в особі представників буржуазних верств населення, залишки різних політичних партій та їх підпілля. Користуючись близькістю цих республік та областей до кордонів з окупованими Німеччиною країнами Європи та країнами – сателітами фашистів у війні, спецслужби Німеччини багато зробили для того, щоб перекинути на територію Радянського Союзу диверсантів та шпигунів.


З липня 1941 року відбулася зустріч представників німецької влади з керівництвом ОУН(б). Від неї, окрім С. Бандери, брали участь Горбовий, Андрієвський, Мудрий та Шухевич. Відповідаючи державному підсекретарю Німеччини Кундту, Степан Бандера чітко заявив: “ОУН вступила в боротьбу, частина в лавах німецького вермахту, а частина як організатори в тилу більшовицьких військ, маючи виконувати завдання у взаємопорозумінні з вермахтом, а частина в совєтській армії повинна була сприяти послабленню більшовизму у співпраці з німецькою армією... Я віддав наказ своїм людям все зробити для того, аби боротися спільно з німецькими військами”.2)


В одній із спеціальних директив націоналістичного керівництва під назвою “Боротьба і діяльність ОУН під час війни”, зокрема, вказувалося, що фашизм є природним союзником націоналізму. “Союзник, – писалося в ній, – повинен побачити наші організаторські таланти, зрозуміти наочну вигоду, яку він може одержати від нашої діяльності”.


Все це було враховано керівництвом гітлерівського рейху під час підготовки і ведення війни проти Радянського Союзу. Напередодні її фашисти готували збройні підрозділи з оунівців для здійснення диверсій, збирання розвідувальних даних та збурення паніки.


Абвер та гестапо масово закидали на територію України свою агентуру, заздалегідь підготовлену в спеціальних школах. Тільки з жовтня 1940 по лютий 1941 року прикордонники на кордонах України зареєстрували 86 випадків спроб збройного прориву через держкордон, а органами держбезпеки з вересня 1939 по січень 1941 року на території Волині було розкрито та затримано 186 агентів фашистської розвідки і емісарів закордонного проводу ОУН, а також ліквідовано при збройному зіткненні 40 агентів та емісарів.


Чисельність їх була різною – від 3 – 5 до 100 і більше нелегалів. Наприклад, у жовтні 1940 року на дільниці 90–го Володимир–Волинського прикордонного загону намагалася прорватися група в 127 чоловік, яку готував до прориву емісар Краківського проводу ОУН Яворський. Влітку цього року прикордонники затримали 5 чоловік – кур’єрів центрального проводу ОУН. В липні 1940 р. УНКВС Волинської області в селі Цеперів Луцького району в будинку керівника сільської групи ОУН Савчука Карпа  була виявлена і ліквідована група на чолі з закинутим з–за кордону Шевердою Костянтином.3)


Після закінчення Бранденбурзької розвідувально-диверсійної школи в район міста Луцька були закинуті Леонід Кушнір та Володимир Шумський зі зброєю, радіоапаратурою і великою сумою грошей. Через кілька днів в цю ж місцевість були також закинуті агенти фашистської розвідки, підготовленні у берлінській розвідувально-диверсійній школі, - Олексій Кушнір та Ананій Федчук. Але невдовзі всі вони були затримані в селі Піддубці Луцького району.4)


Їх головне завдання полягало в підготовці і здійсненні повстання на території західних областей України напередодні нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Для цього Краківський центральний провід ОУН та утворений ним повстанський штаб спільно з фашистським абвером розробив „єдиний генеральний план” повстання. Всією цією роботою керував Роман Шухевич – „Чупринка”.5)


Для активізації підривної діяльності і створення повстанських організацій на територію області за завданням центрального проводу ОУН та особисто С. Бандери на Волинь прибув емісар „Нинзя”, котрий провів чотири наради з керівниками окружних проводів ОУН, на яких вимагав посилити військову підготовку оунівців, створення диверсійних груп із них, здійснення терористичних актів над партійно-радянським активом, накопичення зброї та боєприпасів, збирання розвідувальних даних про військові частини Червоної Армії.6)


В документах, захоплених 11 березня 1941 року в селі Забороль Луцького району при арешті емісара закордонного проводу ОУН, зокрема, звіті військового референта проводу ОУН на ПЗУЗ /північно-західні українські землі/ „Василя” – Ананія Закуштуя зазначалося: „Рівненським окружним проводом залучено в ОУН 150 чоловік, є 70 одиниць зброї та грошових коштів – 5 тисяч карбованців; Дубнівським окружним проводом було залучено в ОУН 130 чоловік, є 30 одиниць зброї і грошових коштів – 6 тисяч карбованців; Луцьким окружним проводом було залучено в ОУН 300 чоловік, є 90 одиниць зброї та грошових коштів в сумі 20 тисяч карбованців”.7)


При затриманні керівного складу проводу ОУН на ПЗУЗ, очолюваного „Уласом" – Іваном Скопюком, 7 січня 1941 року в селі Німецькому /тепер Кам’янка/ Луцького району було вилучено його листування із закордонним проводом ОУН, серед якого був грипс на ім’я І. Скопюка від „Гриця” – Івана Климіва, одного з керівників центрального проводу ОУН в Кракові, в якому повідомлялося: „Друже Улас! Шухевич Роман тут, в Кракові, організував і здійснив навчання 10 тисяч наших людей /офіцерів та підофіцерів/, зокрема, двох тисяч волинян. Слава Україні! Гриць. 27.XІІ.1940 р."8)


З розшифрованого документа того ж „Гриця" до „Василя" - Ананія Закуштуя стало відомо про тісне співробітництво центрального проводу ОУН, зокрема, його військового керівника Романа Шухевича з гестапо. Останній передав А.3акуштую : а) інструкцію стосовно „юнацтва”, б) інструкцію по утворенню мережі оунівських організацій, в) наказ стосовно парашутистів, бомбардування і т.п. Він писав: „Пояснюю відносно пункту „в” – німецьке гестапо звернулося до нас /військового провідника Р. Шухевича/ щоб він повідомив їм: 1) які точки потрібно бомбардувати, 2) назвати точки, де можна скинути парашутистів, зброю, 3) терени, які ми самі можемо захопити. Скласти списки на актив з метою його фізичного знищення при виникненні війни".


Далі він застерігає: „1, 2, 3,- повинні знати лише керівники проводів ОУН. Маси, низовий актив не повинні знати про це, щоб не розшифрувати цю справу”.9)


Як засвідчують документи, оунівці заздалегідь готувалися до війни. Готувалися, не спираючись на власні сили, а при активній допомозі і керівництві фашистських розвідувальних служб, при всебічній їх допомозі в навчанні кадрів, підготовці їхніх низових структур, в постачанні зброєю. Віддячити вони повинні були диверсіями, розвідкою, знищенням партійно-радянського активу. Тільки з лютого по квітень 1940 року ними було здійснено на території області 16 терористичних актів, внаслідок чого загинуло 19 та було поранено 12 представників органів Радянської влади і активістів.10)


Наведемо приклад хоча б одного із таких терористичних актів. 24 квітня 1941 року п’ять озброєних оунівців на чолі з Антоном Філюком серед білого дня здійснили наліт на село Велимче Ратнівського району і обстріляли групу людей, які знаходилися на вулиці села. Були вбиті заступник голови сільради Півень, фінінспектор Ніколайчук, завідуючий клубом Лазар, член сільради Мелещук, поранені чотири селянина. Після чого оунівці увірвалися в школу, розігнали учнів, а потім кинулися до будинку, в якому мешкав директор школи. Будинок вони закидали гранатами, вбивши директора школи Данилюка, вчительку із східних областей Семенову, і поранили дружину директора Наталію та їх шестирічного сина Юрія.11)


Прибувши в других ешелонах наступаючих німецьких  військ, заздалегідь  підготовлені оунівські загони, з’явившись на окупованих територіях України, відразу ж почали справжнє полювання за партійно–радянським активом, представниками інших національностей, зокрема, росіянами, євреями, поляками. І, як влучно сказав письменник Володимир Бєляєв, в цьому “виявилася сліпа, зоологічна ненависть націоналістів до всього, що створено людьми інших націй, тупа, куркульська, хуторянська обмеженість, яка штовхнула цих виродків на стежку звірячих вбивств”. Це – емоції письменника, але вони базувались на страшній практиці, яку здійснювали оунівці. І вона була викладена в декалогу українських націоналістів, де в останній його заповіді говорилося: „Не завагаєшся здійснити й найбільшого злочину, якщо того вимагатиме добро твоєї нації”.


А напередодні вступу в других ешелонах німецьких військ на українську землю вони вимагали: “Терор для чужинців... ворогів і своїх зрадників мусить з кожного чину і на кожному пробиватися. І далі: “Польських селян асимілювати. Проводирів нищити. Жидів ізолювати, поусувати з урядів, тим більше москалів і поляків... Ліквідувати за найменші провини”.12)


Оунівці з великою радістю вітали напад гітлерівських військ на Радянський Союз, в тому числі й на українську землю. “Нарешті настала наша година. Наші сни, наші мрії стали дійсністю. Це наше воскресення! На багнетах німецьких збройних сил несеться воля довгождана”13), – захлиналася від захоплення націоналістична газета “Краківські вісті”.


Розперезавшись, оунівські верховоди втратили почуття міри. 30 червня 1941 р. ОУН–б проголосила у Львові про утворення свого уряду на чолі із Я. Стецьком (Карбовичем). Вони вважали, що фашисти, які перед тим видали їм великі аванси, підтримають їх і в цьому. Але “переможна хода” німецько–фашистських військ на радянському фронті в перші місяці війни викликала ейфорію у фашистських бонз. Фашисти не бажали мати ніяких посередників у цьому, не бажали ділитися награбованим. Гітлерівцям набридла гра націоналістів у самостійність і вони розігнали цей балаган. Трохи пізніше вони розігнали й “Українську національну раду” на чолі із професором Миколою Величківським, створену ОУН – мельниківців у Києві.


Гітлерівці дозволили оунівцям  лише брати  участь у  формуванні  окупаційного апарату, працювати в утворених ними адміністративно–господарських установах і організувати українську допоміжну поліцію. За згодою окупантів легально діяли керівні органи ОУН – крайові, обласні, районні, кущові проводи. Всі вони допомагали фашистам здійснювати “новий порядок”.


Особлива роль була відведена українській допоміжній поліції, керівні кадри якої були підготовлені в 1940–1941 роках у створених для цього спеціальних школах поліції у Хелмі та Перемишлі. 26 серпня 1941 року націоналістична газета “Львівські вісті” відверто писала: “Українська поліція – це повноправний поліцейський відділ німецької поліції... вона є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення”.14)


Свою компетентність українська допоміжна поліція проявила сповна. Спираючись на українських націоналістів, кримінальні елементи та інші покидьки  суспільства, її станиці почали творити свою чорну справу – виявляти радянсько–партійний актив, боротися проти будь-яких проявів непокори владі, утворювати гетто в містах та селищах, а потім масово знищувати зігнане в них єврейське населення.


Взагалі участь української допоміжної поліції в масовому знищені населення, у вирішенні ними завдання ліквідації „зайд” і „займанців”, етнічних чистках території – окрема й досить документована тема. Влітку 1942 року поліція стала головною силою у ліквідації єврейських гетто. Саме вони зганяли євреїв в ці резервації, супроводжували їх до розстрільних ровів та ям, попередньо обібравши приречених на смерть до нитки. Пізніше, вже в боївках УПА виловлювали тих, хто залишився живим, по лісах і чагарниках, всюди, де ті переховувались. Про це мною написано в окремому дослідженні.15)


Допомігши фашистам в „остаточному вирішенні єврейського питання”, оунівці приступили до завдання, яке було висунуте на ІІ-у Великому зборі ОУН – „Україна для українців!”. Виконання його розпочалося після того, як в ліси пішли станиці української поліції, склавши основу боївок Української Повстанської Армії.


Перші активні акції збройні формування УПА почали із проведення “етнічної” зачистки, “очищення терену від польського населення”. Це була ніби практика утворених боївок, їх “військовий вишкіл”. Здійснювалися вони проти неозброєного мирного населення або проти нечисельних і погано озброєних пляцувок польської самооборони.


Не є випадковим, що масове знищення польського населення розпочалося після утворення збройних банд ОУН, а саме навесні–влітку 1943 року. Втілюючи у життя гасло “Україна для українців”, як пише П. Мірчук, “повне усунення всіх займанців з українських земель”, оунівці приступили до практичних дій – витіснення та винищення поляків, маючи на меті здійснити “деколонізацію” Волині, вони поставили польське населення перед дилемою “або–або”.


Саме в цей час була здійснена  та “очищувальна акція”, якою керували з Головного проводу ОУН. Її безпосереднім архітектором був Микола Лебідь (“Максим Рубан”).


Існує чимало свідчень про ініціювання цих масових акцій саме оунівським керівництвом, як би сьогоднішні їхні захисники не намагалися показати, що це були всього лише “відплатні акції” на напади польської партизанки на українське населення. Це була свого роду проба сил боївок УПА перед майбутніми боями проти радянських партизанів та Червоної Армії, яка невдовзі повинна була увійти на територію Волині, визволяючи її від німецько–фашистських окупантів.


Спроби сьогоднішніх апологетів українських націоналістів перекласти вину на інших не вдалися. Під тиском незворотних фактів та документів президент України та уряд вимушені були провести в червні 2003 року заходи по відзначенню 60-річчя цих подій на Волині, встановити жертвам „волинської різні” пам’ятник у селі Павлівка Іваничівського району. Особливо активно залучались українські поліцаї для проведення каральних експедицій та боротьби із партизанськими загонами.


* * *


Український народ рішуче виступив проти окупантів. Незважаючи на терор, вбивства та переслідування, на Волині відразу почали накопичуватися сили для боротьби проти ворога, утворюватися підпільні антифашистські організації, партизанські групи та загони. Ініціаторами їх  були справжні патріоти своєї країни, радянські активісти, колишні члени КПЗУ, які мали досвід революційної боротьби, накопичений у роки боротьби проти окупаційного режиму буржуазно–поміщицької Польщі в 1921–1939 роках.


Сьогоднішні кон’юнктурні історики намагаються нас переконати, що в західних областях України не було місцевого партизанського руху, за виключенням “української партизанки”, тобто оунівських боївок, а ніби він був привнесений зі сходу, “організований “московськими парашютистами”. Але кожному волинянинові відомо, що організаторами перших підпільних організацій та партизанських груп стали місцеві жителі О. Ф. Філюк, М. П. Коніщук, П. Х. Самчук, І. Я. Шишко, С. О. Шковорода, Г. Ф. Мартинюк, Й. І. Когут, К. Іллюк, І. Геч, А. Савенюк, Н. Калинюк, І. Приходько, Г. Розенблат та інші. Саме вони утворили розгалужене антифашистське підпілля в містах та селах Волині і стали командирами перших партизанських загонів, які вже восени 1941 – взимку 1942 року розпочали збройну боротьбу проти окупантів.16)


І це вимушені були визнати самі оунівці. В спеціальному огляді референтури пропаганди головного проводу ОУН(б) “Північно–західні українські землі” (далі ПЗУЗ), датованому травнем 1943 року, констатувалося: “Більшовицька партизанка вже в 1942 році опанувала всеціло Полісся та північну лісову смугу Волині”.17)


Це ж підтвердив один із відомих діячів ОУН, В. Макар (“Сіроманець”, “Безрідний”). В листі до свого брата в травні 1943 року він писав: “Всеціло Полісся і лісову смугу Волині опанували в 1942 році більшовики”, а далі зазначає: “Їхні ряди поповнюються постійно червоними парашютистами–москвинами, білорусами, втікачами поляками, жидами й циганами, а з часу виступу УПА, ще й українцями... Загальне число червоних партизан на просторі між Берестям і Дніпром оцінюють 10–15 тисяч...”.18)


Про підтримку волинянами радянських партизанів говорив у розмові із главою Української автокефальної православної церкви архіепископом Полікарпом (Сикорським) гебітскомісар Волині та Поділля Г. Шене 28 травня 1943 року. Він заявив, що бомбардування населених пунктів навесні 1943 року здійснювалося із–за підтримки населенням більшовиків, яке підпало під вплив їх пропаганди, і пригрозив: “Якщо населення не припинить допомогу радянським партизанським загонам, бомбардуванню будуть піддані й інші села”.19)


Невдовзі на Волинь прибули загони зі сходу України та півдня Білорусії. Область перетворилася в партизанський край. Боротьба з окупантами посилювалася з кожним днем. Поступово на території Волині розгорнулася справжня партизанська війна. Народні месники громили поліцейські гарнізони, вступали в сутички з регулярними військами, одним словом, робили все для того, аби земля горіла під ногами загарбників. В цей час нацистська газета “Дойче Україне цайтунг” повідомляла: “Для ліквідації партизанського руху в містах Луцьк, Брест–Литовськ, Кременець, Дубно, Ковель, Володимир–Волинський створено спеціальні суди для розгляду справ про незаконне переховування зброї”. При цьому зазначалося, що багато звинувачених “не лише переховувало зброю, аби використати її в потрібний час, але вже встигло використати її для здійснення ворожих дій”.20)


Загарбники вимушені були визнати, що насаджуваний ними “новий порядок” викликає лише ненависть і ще більший опір з боку мирного населення, яке все активніше прилучається до збройної боротьби з окупантами. Гебітскомісар Камінь–Каширського з відчаєм заявляв на нараді в травні 1943 року: “Мій гебітс є островом. всі мости розбиті, а в селах залишилися дійсно тільки діди, баби та діти”.21)


Люди йшли в партизани цілими сім’ями. Так, Юхим Нерода з села Набруска Маневицького району став до лав народних месників разом із своїми синами Максимом, Олександром, Микитою, Іваном, Борисом, Володимиром, Григорієм і донькою Меланією. Більшість із них загинули в нерівній боротьбі з ворогом. В з’єднанні А. П. Бринського воювали також брати і сестри Матвійчуки із села Богушівка Рожищенського району, сім’я Олещуків з села Нові Кошари Ковельського, Герасимчуків з села Доросині Рожищенського, сім’я Геча з села Велимче Ратнівського, сім’я Гнатюка з села Грива Камінь–Каширського, сім’я Рупінців із Шацького, брати Веселухи, Барабухи, Іванюки, Ольховичі, Пилипчуки з сіл Суськ, Хопнів, Словатичі та Тростянець Ківерцівського районів. Пішла в ліс сім’я партизанського командира О.Ф. Філюка із села Клубочина Ківерцівського району. Мужніми патріотами були Михайло та Фортуната Малієвські з села Калевиця Любешівського району. Їх сини Лев, Леонід, Ярослав, дочки Клавдія та Людмила вступили до партизанського загону імені Суворова Пінського з’єднання партизанів Білорусії.22)


Більше півтори тисячі волинян вступили до з’єднання А.П. Бринського, понад тисячу уродженців області воювали під командуванням О.Ф. Федорова – командира з’єднання і секретаря Волинського підпільного обкому КП(б) України, утвореного 23 червня 1943 року. Близько 300 волинян влилося у з’єднання П.С. Коротченка, стільки ж волинян стали бійцями 1–ої партизанської дивізії на чолі з П.П. Вершигорою. В партизанське з’єднання ім. Леніна під командуванням Л.Я. Іванова влилося 400 волинян, а в з’єднання Боженка, яким командував М.А. Рудич, – 625 жителів. Сотні волинян вступили в з’єднання, якими командували В.А. Бегма, І.П. Федоров, М.І. Наумов, С.Ф. Маликов, В.П. Чепіга, І.Я. Шишко, В.З. Корж та інші.


Після Сталінградської битви німецько–фашистські війська втратили ініціативу і несли поразки на всіх фронтах. Вони відчували дефіцит у військах, особливо в боротьбі з партизанським рухом. Це вимагало від них залучення додаткових сил. Ще 18 грудня 1942 року рейхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг поставив питання про створення відповідних груп із середовища місцевого населення, які б могли допомагати у боротьбі з радянськими партизанами.


ІІІ–я конференція ОУН–б, що відбулася 21 лютого 1943 року, вирішила створити “осередки організованої сили” під назвою УВА – “Українська визвольна армія”. А з 15 березня по 10 квітня того ж року за наказом Головного командування, утвореного Головним проводом ОУН, відбувся “масовий перехід українських шуцманів та поліціянтів із зброєю в руках в ліси”. Про це говориться у вже згаданому інформаційному огляді референтури пропаганди ОУН–б.


Далі в ньому говориться, що це була ретельно і добре підготовлена акція, бо “згідно із постановою конференції охоплено цей рух в організаційні рами, а для фахового оформлення вислано туди (тобто на Волинь та Полісся) старшин. І сюди прибуло близько тисячі галичан “для посилення морально–ідейної моці”.23)


ОУН–б засилало на Волинь свої кадри масово і постійно, не покладаючись на волинян. Не тільки В. Сидор (“Шелест”), Р. Шухевич (“Чупринка”), М. Лебідь (“Максим Рубан”), Д. Грицай (“Перебийніс”), Д. Клячківський (“Клим Савур”),  М. Арсенич (“Михайло”),  В. Кук (“Леміш”), О. Гайсин (“Лифар”), організатори і керівники збройних формувань ОУН–УПА на Волині, але й чимало низових командирів були галичанами.24)


Таким чином, українська допоміжна поліція, яка покинула гарнізони і зі зброєю, отриманою від  фашистів, перейшла в  ліси, в  заздалегідь підготовлені бази, поповнилася карателями із батальйону “Нахтігаль”, поліцаями із 103–го шуцманшафтбатальйону, що дислокувався в той час в Лукові, українською охороною Ковельської залізниці, яка перебувала під впливом ОУН. Вони й становили основу майбутніх загонів УПА. На їх базі були утворені бригади, курені, сотні, рої. Поповнювалися вони і за рахунок мобілізації місцевого населення призовного віку від 1896 по 1926 роки народження, яка здійснювалася насильно.


Хто ж служив в українській допоміжній поліції, а потім пішов в УПА? Назвемо окремих із них:



  • “Верховинець” – Троцюк Іван Михайлович, 1917 р.н., уродженець Березнівського району Рівненської області. Працював перекладачем у поліції. Після переходу в УПА очолював бригаду, був  начальником штабу групи УПА “Завихост”, заступником  керівника крайового проводу ОУН по ПЗУЗ;

  • ”Кубик”, “Ромб” – Зінчук Тихон Миколайович, уродженець Несухоїже Ковельського району Волинської області. Після відходу поліції в ліси був курінним військового округу “Турів”, командиром бригади “Вовчак”;

  • “Лисий” – Клінчак Іван, 1917 р. н., уродженець села Поздимир Радехівського району Львівської області. Був командиром Маціївського 103-ого шуцманшафтбатальйону і брав участь у знищенні Кортеліс. Після відходу в ліси був призначений курінним. Його курінь активно брав участь у знищенні польських населених пунктів;

  • “Залісний”, “Петро” – Ковальчук Панас Ілліч, 1914 р. н., уродженець села Литва (тепер Сарнівка) Луцького району Волинської області. Був комендантом Торчинської районної поліції. В УПА очолив СБ крайового проводу ОУН на ПЗУЗ;

  • “Трохим”, “Охрім” – Кревський Володимир Михайлович із Торчина. Був секретарем Торчинської районної поліції. В УПА був заступником шефа СБ крайового проводу ОУН;

  • “Рубащенко”, “Бурлака” – Коваль Степан Йосипович – заступник шефа Луцької поліцейської школи. В УПА був командиром особистої охорони крайового провідника ОУН “Дубового”;

  • “Олег”, “Данило” – Колтонюк Микола Федорович – комендант Луцької поліції. В УПА був шефом зв’язку крайового проводу ОУН;

  • “Мирон” – Затовканюк Федір Тихонович – заступник коменданта Луцької поліції. В УПА був шефом СБ Луцького надрайонного проводу ОУН;

  • “Стемид” – Бондарчук Михайло Васильович, поліцейський Горохівської поліції, провідник Луцького окружного проводу ОУН;

  • “Дубовий” – Литвинчук Іван Самійлович, 1914 р.н., уродженець с. Зимне Володимир–Волинського району Волинської області. З сім’ї священика УАПЦ, агент німецької розвідки. В УПА – командир війського округу “Заграва”;

  • “Рудий”, “Кайдаш” – Стельмащук Юрій Олександрович, 1920 р.н., уродженець с. Коршів Луцького району, агент німецької розвідки. В УПА – командир військового округу “Турів”, а потім – військової групи “Завихост”;

  • “Верещака”, “Олекса” – Воробець Федір Васильович, 1922 р.н., уродженець села Горожанка Монастирського району Тернопільської області, агент німецької розвідки під всевдо “Волинець”. В УПА – командир військової групи “Тютюнник“, згодом – провідник північно–східного проводу ОУН;

  • “Еней”, “Роман” – Олійник Петро Федорович, 1914 р.н., уродженець села Міжріччя Івано–Франківської області. В УПА очолював військовий округ “Богун”, згодом – заступник крайового провідника ОУН на ПЗУЗ.

Зрозуміло, що всі пересування націоналістичних формувань не могли здійснюватися на окупованій Україні без підтримки окупаційних влад. Німецький історик Норберт Мюллер категорично стверджує, що “на Україні організація українських націоналістів створила за згодою і підтримкою окупаційних органів значну кількість збройних банд, які під лозунгом боротьби “за незалежну Україну” тероризували місцеве населення і допомагали окупантам в їх акціях проти партизанів”. Таким чином, твердить автор, формування УПА були створені ”з санкції гітлерівців”.25)


На таких же позиціях стоїть й відомий французький публіцист та історик Аллен Герен, який відзначив, що “УПА – продукт давньої діяльності німецької розвідувальної служби”.


Про причини утворення ОУН наголошував у своєму листі до брата згаданий вже В. Макар (“Сіроманець”) –  в той час керівник СБ ОУН на ПЗУЗ: “Повстанчу акцію на північно–західних і частково східних теренах ми мусили почати і то не було зарано. З однієї сторони – почали множитись отаманчики, як Бульба (Боровець), а з другої сторони – червона партизанка почала заливати терен”.26)


Усякі спроби сучасних дослідників ОУН–УПА показати, що УПА утворилася в жовтні 1942 року, ще й визначивши для цього 14 жовтня – день релігійного свята Покрови, спростовуються самими оунівцями. В п’ятому томі “Літопису УПА” зазначено: “Перші організаційні виступи відділів УПА припадають на лютий–березень 1943 року”.


* * *


Проте головним для УПА була боротьба проти радянських партизанів. Про це чітко сказав на Нюрнберзькому процесі один із керівників фашистського абверу Ервін Штольце: “Абвер активно використовував українських націоналістів у ході всієї війни з Радянським Союзом. З українських націоналістів формувалися загони для боротьби з партизанами, з них вербувалася агентура для закидання за лінію фронту з метою диверсій, терору, шпигунства тощо”.


Причому, військова допомога націоналістами фашистам здійснювалася як відверто, так і приховано. Так, один із вождів ОУН А. Мельник звернувся до німецького командування з пропозицією створити у складі нацистських військ “українську військову формацію”. І дозвіл було одержано. 28 квітня 1943 року було оголошено про формування в складі військ СС 14–ої піхотної дивізії “СС–Галичина”.


Великі надії фашисти покладали на створення збройних підрозділів УПА. Абвер вбачав у цьому таку багатопланову мету:



  • утримати в УПА українців, які бажали би боротися проти німецьких окупантів, і тим самим не дати можливості піти їм в ряди дійсних борців проти окупантів – радянські партизани;

  • під гаслами боротьби за “самостійну Україну” спрямувати зусилля УПА проти радянського партизанського руху та польської самооборони і польських партизанських загонів, які  в  силу  непримиренного антагонізму із упівцями йшли на контакти і взаємодію з радянськими партизанами, зокрема 27–а волинська дивізія АК;

  • здійснювати каральні експедиції проти місцевого населення, особливо тих населених пунктів, жителі яких масово підтримували радянських партизанів, надавали  їм  суттєву допомогу;

  • з допомогою УПА посилити фашистські каральні підрозділи, і тим самим сприяти визволенню підрозділів вермахту для німецько–радянського фронту;

  • блокувати в північних та східних районах Волині та Полісся партизанів, не дати їм можливості розгорнути активні бойові дії проти фашистських підрозділів, проводити диверсії на залізницях, розширити свої дії на територію Галичини та Хелмщини;

  • при відступі фашистських військ із західних областей України розгорнути за допомогою УПА, націоналістичного підпілля широкомасштабну диверсійну та терористичну діяльність в тилу радянських військ.

В другій половині 1943 – початку 1944 року для виконання цих завдань посилилися контакти між керівниками німецького абверу, командуванням частин абверу, під час яких узгоджувалися спільні дії, обговорювалися питання у зв’язку між ними і надання допомоги загонам УПА зброєю та боєприпасами.


Причому, контакти фашистів здійснювалися з усіма гілками націоналістів – бандерівцями, мельниківцями, бульбашами. Так, у підписаному в березні 1943 року разом із фашистами “Тарасом Бульбою” документі “План по боротьбі з більшовицькою партизанкою” основні принципи взаємодії фашистів та націоналістів викладені чітко і недвомовно:


“1. Акцію веде українська (розуміється націоналістична – В.Н.) партизанка на підставі тихого порозуміння з німецькою владою. 2. Німецька  влада  офіційно поборює одну і другу партизанку, а неофіційно підтримує українську партизанку і таємно постачає її воєнним матеріалом... 4. В порозумінні з німецькою владою українська партизанка опановує деякі міські центри для організації там своїх шпиталів, постачання і т.п.”.27)


У грудні 1943 року в селі Стенжаричі Володимир–Волинського району відбулися переговори між командиром одного з упівських загонів Антонюком і керівними німецькими офіцерами з Володимира–Волинського, під час якої було домовлено про спільну боротьбу з партизанами. Наприкінці січня  знову  відбулася зустріч шефа СД м. Володимира–Волинського Графа із оунівцями “Залізняком” та “Кучерявим”. Згодом вони отримали 14 підвод зброї та боєприпасів.28)


Протягом вересня 1943 – січня 1944 року існували тісні контакти між комендантом німецького гарнізону Каменя–Каширського штурмбанфюрером СС фон Альвенслейбеном та представником окружного проводу ОУН Устимом Кузьменком – “Ярославом”. Завдяки їх домовленості був імітований бій між оунівськими боївками та фашистами. Оунівці напали на Камінь–Каширський. Німці відійшли. Завдяки цьому оунівці захопили в місті зброю, боєприпаси та продовольство і відійшли на свої бази.29)


26 січня 1944 року в с. Скрегетівка Цуманського району (тепер Ківерцівський) відбулася зустріч між німецьким полковником військ СС Шифельдом та командуючим УПА “Північ” Дмитром Клячківським (Климом Савуром), під час якої було домовлено: “УПА рішуче діє разом із вермахтом проти радянських партизанів і Червоної Армії, виявляє місця їх дислокації і разом з німцями знищує їх. Охороняє німецький підвоз і шляхи комунікації ... а також закидає агентів в тил Червоної Армії...


Німецька сторона зобов’язується повністю забезпечити УПА  зброєю та боєприпасами, а розвідку проти більшовиків повністю буде фінансувати через командування УПА”.30)


Після зустрічі Шифельд подарував Климу Савуру повний комлект  есесівського обмундирування, пістолет–кулемет і офіцерський кортик із срібною ручкою, а для озброєння підрозділів УПА було виділено 80 автоматів та 132 гвинтівки чехословацького зразка і набої до них. Крім цього, Клим Савур залишив заявку гаупману Келничу, що брав участь в переговорах на отримання 20 польових та 10 зенітних гармат, 500 радянських автоматів, 10 тисяч гранат і 250 тисяч патронів до автоматів.


26 лютого 1944 року в селі Малий Порськ Голобського району (тепер Ковельський) відбулася зустріч командира загону УПА “Кубика” з представниками військових частин м. Ковеля, де була досягнута домовленість про організацію диверсій у радянському тилу.


27 березня 1944 року при зіткненні партизанів–федорівців із куренем УПА в Камінь–Каширському районі було захоплено багато оунівських документів, серед них лист курінного УПА “Орла” до сотенного “Богдана”. В ньому писалося: “Друже Богдане! Пришліть 15 чоловік до нас в курінь, які будуть працювати на будівництві мосту. 3 березня 1944 року я домовився із німецьким капітатом Офштом, що ми побудуємо міст для переправи німецьких військ, за що вони нададуть нам підкріплення – 2 батальйони з усією технікою. Разом з цими батальйонами 18 березня 1944 року ми очистимо від червоних партизанів ліс з обох сторін річки Стоход і дамо вільний прохід в тил Червоної Армії своїм загонам УПА, яких там чекають... Німці нам приготували обід. Слава Україні! 15 березня 1944 р. Командир курення УПА “Орел”.31)


Зустрічалися з фашистами і боївки УПА, які діяли в  Любомльському районі. За кілька тижнів до визволення області заступник шефа СБ  Ковельського окружного проводу ОУН Олександр Никитич (“Ворон”) зустрічався з чинами Любомльського гестапо безпосередньо в місті Любомлі і отримав від них зброю, яку перевіз підводою в село Полапи, де в той час знаходився штаб курінного УПА “Лисого”. Іншого разу він же із заступником курінного УПА “Лисого” під псевдом “Яструб” в селі Сокіл Головнянського району (тепер Любомльського) отримав від німців 25 кулеметів “Дехтярьов”, 15 автоматів ППШ, 110 гвинтівок СБ і завезли цю зброю в ліс.


Треба  відмітити, що партизанам на Волині постійно доводилося відволікати свої сили на бої із боївками УПА, нести помітні втрати. Тільки партизани з’єднання партизанських загонів під командуванням О.Ф. Федорова провели на Волині 60 великих боїв із упівськими загонами. Багато боїв і зіткнень із упівськими загонами було у партизанів з’єднання А.П. Бринського, загонів Д. Медведєва, М. Прокоп’юка та інших.


“Ми не маємо жодного факту, коли б націоналісти, крім постійного базікання у своїй пресі, вели боротьбу проти німецько–фашистських загарбників і поневолювачів, – писали в доповідній записці в ЦК КП(б)  України командир Чернігівсько–Волинського з’єднання партизанських загонів, секретар Волинського підпільного обкому КП(б)У двічі Герой Радянського Союзу О.Ф. Федоров та комісар з’єднання Герой Радянського Союзу В.М. Дружинін, – в той час багато фактів прямого зговору і підтримки націоналістами в боротьбі з партизанами”. І це підтвердили самі керівники ОУН–УПА.


Командувач військового округу УПА “Завихост” “Рудий” після арешту свідчив: “В липні 1943 року я із загоном в 200 чоловік протягом трьох днів вів бій в Любязьких та Велемчанських лісах з партизанським загоном “Дяді Петі”.


На початку серпня 1943 року я сконцентрував одинадцять сотень УПА і вів бій з партизанськими загонами з’єднання двічі Героя Радянського Союзу О.Ф. Федорова біля села Нудижі Головнянського (тепер Любомльського) району. Втративши 9 чоловік і 13 поранених ми відступили.


Другий бій з партизанами Федорова я провів в селі Нудижі, який тривав вісім годин.


Третій бій з партизанами з’єднання Федорова я вів у вересні 1943 року в селі Ставок Вербського (тепер Володимир–Волинського) району. Після п’ятигодинного бою втратив 18 вбитими і понад 20 пораненими.


Крім цього, вів бої з партизанами з 3–ого по 15–те жовтня 1943 року на території Любешівського району, 1 та 2 лютого 1944 року на території Ратнівського району біля села Піски, а 6–ого лютого 1944 року біля села Скрипниця Головнянського (тепер Любомльського) району.32)


19 липня 1943 року 5–й батальйон із з’єднання О.Ф. Федорова розгромив банди українських націоналістів. Негайно фашисти на 15 вантажних машинах почали перекидати нові підкріплення оунівців до місця бою, забезпечивши своєю артилерією та мінометами. Це підкріплення було одягнуте в чорну, поліцейську уніформу, а кожний вояк мав жовто–блакитну нарукавну пов’язку.33)


25 вересня Клим Савур скликав ватажків військових округів та куренів. На цій нараді був присутній майор гітлерівської армії, який згодом став начальником оперативного відділу штабу Клима Савура під псевдонімом “Кречул”. За виробленим планом наступ на партизанське з’єднання О.Ф. Федорова мав здійснитися з двох боків : з півдня  і заходу наступатиме “Рудий” із своїми силами, а зі сходу – “Дубовий”. “Рудий” на чолі двох куренів намагався вибити із Любешова партизанський загін імені Котовського. Однак партизани завдали упівцям нищівного удару. “Дубовий”, побачивши поразку “Рудого”, ухилився від бою і втік.


Не вдалася спроба упівців вибити 25 партизанів із села Серхів. Протягом доби партизани стримували переважаючі  сили, аж доки не підійшло підкріплення і націоналісти були розбиті.


Зрозумівши, що у відкритому бою з партизанами їм не перемогти, упівці стали нападати на партизанів із–за рогу, влаштовувати засідки, закидати в партизанські загони своїх шпигунів. Від рук упівців загинули сотні народних месників, серед яких комісар одного із загонів федорівців В. Пасенков, командир загону із з’єднання А. Бринського Б. Базикін, командири партизанських рот І. Авксент’єв та Л. Бовтунов, командир загону Рівненського з’єднання партизанських загонів Г. Годунко, секретар Рівненського підпільного обкому комсомолу Т. Бєляков. Жертвами оунівців стали керівник Луцького антифашистського підпілля В. Ізмайлов та один із організаторів підпілля у Володимир–Волинському районі М. Глазов. 6 вересня 1943 року потрапив у засідку відмінний підривник із з’єднання О.Ф. Федорова Герой Радянського Союзу В. Бондаренко. Він був важко поранений і помер від ран. Похований герой в селі Лобна Любешівського району на меморіалі, поруч із Лобненським музеєм партизанської слави.


Трагічною і безглуздою була смерть групи розвідників із загону імені Кірова з’єднання партизанських загонів О.Ф. Федорова. Розвідуючи підступи до залізничної колії Ковель–Володимир–Волинський, одинадцять партизанів на чолі з Петром Рожковим та політруком Сергієм Шевченком біля мосту через річку Турія, недалеко від села Ягідне Турійського району, зустрілися із озброєною групою, яку прийняли за партизанів сусіднього загону. Але це виявилися упівці із сотні УПА “Шпака”.


Вони запропонували партизанам повечеряти біля багаття. Під час вечері упівці підступно обеззброїли партизанів і піддали їх жорстоким тортурам. Не добившись від них нічого, вони їх пов’язали і завезли в глухе урочище Мокрецького лісу, де вже була викопана яма. “Біля ями я взяв сокиру і двічі вдарив зв’язаного партизана обухом у скроню. Інші діяли при цьому хто кувалдою, а хто залізним безменом. Так зручніше: череп проломиш, а кров на одяг не бризкає”, – з садистською безпосередністю розповідав на суді виконавець вбивства есбіст УПА Микола Кас’ян (“Хмара”) з села Овлочин. Разом з ним цей чорний  злочин здійснювали Микола Омелянюк (“Марко”) з села Туричани, його односелець Яків Панасюк (“Малий”) та Іван Смоляр (“Буря”) із села Лиски.34)


Лише наприкінці  50–х  років вбивці були виявлені. Вони ж показали місце, де здійснили злочин. Останки партизанів–розвідників були перенесені на кладовище міста Ковеля, де їм встановлений пам’ятник.


Існує чимало документальних свідчень  про  існування  змови нацистів  та націоналістів, що особливо намагаються спростувати сучасні захисники та реабілітатори ОУН–УПА.


5 березня 1944 року відбулася зустріч співробітника фашистської поліції безпеки СД гауптштурмфюрера СС Паппе з представником центрального проводу  ОУН та штабу УПА І. Гриньохою – “Герасимівським”. На ній, ніби підсумовуючи прислужництво ОУН–УПА перед фашистами, “Герасимівський” заявив: “Військові загони мають тільки одне завдання – боротьба проти більшовиків, як єдиного ворога українців. Військові загони за цей період керувалися тільки такими міркуваннями і одночасно здійснювали акції проти тих, хто виступав проти німецьких інтересів. Основним законом для ОУН було – нічого не здійснювати проти німецьких інтересів... Якщо ж  в  окремих випадках здійснювалися акти саботажу і були випадки вбивств німців, то вони ніколи не виконувалися за наказом бандерівського проводу ОУН, а здійснювалися з кримінальними намірами з боку окремих українців або намірами особистої помсти”.35)


“Під час відступу німецьких військ з України, –  давав покази  на Нюрнберзькому процесі абверовець  Єрвин Штольце, –  особисто Канарисом була дана вказівка про продовження боротьби, проведенню терору, диверсій, шпіонажу. Спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишилися офіційні працівники – офіцери, агентура. Були дані вказівки про створення складів зброї, продовольства і т.д. Для зв’язку із бандитами агентура направлялася через лінію фронту, а також закидалися на парашутах”. Зв’язок між фашистами та націоналістами покладався на абверкоманду 202. За особистим наказом Гімлера “головнокомандуючим” УПА був призначений Роман Шухевич.36)


Співпрацю ОУН–УПА з фашистами підтверджував й референт із зовнішньополітичних відносин центрального проводу ОУН Михайло Степаняк (“Сергій”): “Протягом  всієї війни бандерівці, а саме УПА, організували боротьбу проти червоних партизанів і окремих частин Червоної Армії... В 1943 році були видані офіційні накази по УПА, які забороняли руйнувати німецькі комунікації, знищувати німецькі склади зброї та продовольства, нападати на німецькі з’єднання, навіть у випадку, коли вони знесилені і відступають”.37)


Служба безпеки ОУН видала таємну директиву, в якій наказувала: “Використовуючи фронтовий хаос, провести поголовну чистку ворожих українському націоналізмові елементів”.38)


Навесні 1944 року під час бою були захоплені штабні документи бойового угруповання фашистських військ Прицмана. В одному з документів зазначалося: “На території Волині, згідно із домовленістю з керівництвом проводу ОУН і командуванням УПА німецькими військами побудовано 82 бази та склади для тривалого зберігання майна, продовольства, зброї. При наближені лінії фронту вони будуть передані командуванню УПА.


За надану допомогу в підготовці для них баз, забезпечення зброєю, боєприпасами, спорядженням та медикаментами керівництво проводу ОУН та командування УПА зобов’язалися активізувати допомогу нашим розвідувальним органам у боротьбі проти радянських партизан і агентурою більшовиків, яка була закинута в тил німецьких військ і безпосередньо контактуватимуть роботу з відділом 1–ц  бойової групи”.39)


Для цього при розвідувальному відділі 1–ц штабу угруповання німецьких військ була створена спеціальна група з 40 чоловік на  чолі  з  майором Гельвіхом, яка мала завдання – закопувати в різних місцях зброю та боєприпаси для тих, хто залишиться працювати в радянському тилу. Була підготовлена карта–альбом, на якій вказані місця і коди, за якими можна буде розшукати бази.


Бази, бункери, криївки зі зброєю, продовольством, медикаментами повсемісно закладалися й оунівцями. Як засвідчив на допиті секретар районного господарчого Колківського району Дем’ян Загоровський на допиті: “...в селі Копилля було вирито 7 бункерів. Поклали туди понад 450 центнерів жита, 45 центнерів муки, 300 кг сухарів, центнер маку, 60 вичинених кінських шкір... Все заготовлялося під керівництвом районного проводу ОУН...”.40)


Партизани при допомозі підпільників і місцевого населення виявили чимало таких складів. Так, 22 січня 1944 року партизани з’єднання імені Леніна під командуванням Л. Іванова лише біля села Туричани Турійського району вилучили із бандерівських схронів один міномет, 3 кулемети, сотні автоматів та гвинтівок, десятки тисяч патронів, а  біля сіл Мельники і Річиця Ратнівського району з виявлених 15 складів було вилучено 23 тонни зерна, 1 тонна сухарів, 4 тонни муки, 1 центнер ковбаси, залитої смальцем, 3 підводи медикаментів.


Загін імені Щорса цього ж з’єднання в цьому ж, Ратнівському районі, виявив 16 складів і вилучив з них 23 тонни муки, 12 тонн солі, 160 кг твердого сиру, 100 кілограмів цукру, 120 ящиків сірників, 30 кілограмів господарського мила.


Під Володимиром–Волинським партизанами було виявлено 7 складів і вилучено 54 тонни продовольства та фуражу. В районі села Хотешіво Камінь–Каширського району з 65 схронів було вилучено 47 тонн муки, 48 тонн фуражу, 13 тонн жита, 2 центнери ковбаси, залитої смальцем в бочках, ще кілька бочок копчених курей, також залитих смальцем, 9 тонн цукру, 3 тонни солі, 5 бочок сала, 2,5 тонни м’яса. Зрозуміло, що припаси у такій кількості оунівці могли закласти лише з допомогою окупантів.41)


Про взаємодію між провідниками ОУН–УПА та фашистами свідчив на слідстві командир групи УПА “Тютюник” Воробець Федір (“Верещака”): “Наприкінці січня 1944 року радянські війська... оволоділи райцентром Дубровиця Ровенської області. В оточенні опинився фашистський гарнізон чисельністю декілька сот чоловік. На допомогу йому прийшла група УПА “Тютюник” на чолі зі мною, вивела його з оточення і надала допомогу в переході через лінію фронту в районі Луцька. За ці послуги німці подарили 4 гармати, 2 міномети, 6 кулеметів, велику кількість гранат і боєприпасів”.42)


Арештований органами держбезпеки курінний УПА “Карий” на слідстві дав покази: “Курінь, яким я командував за вказівкою “Чупринки” був, направлений у розпорядження німецького командування і брав участь в боях з Червоною Армією на фронті, а після відступу німців – залишений в тилу радянських військ... Моїм заступником був  призначений німецький обер-лейтенант військ СС”.43)


Щоб приховати від людей правду про методи формування військових формувань майбутньої УПА, націоналісти влаштовували справжні спектаклі про напади їхніх боївок на фашистів. Чимало написано сучасними захисниками ОУН–УПА про нібито захоплення сотнею “Остапа” – Олексія Брися міста Горохова. Особливо багато про це говорять сьогоднішній  голова братства вояків УПА  на  Волині   Мелетій   Семенюк,  журналісти   А. Криштальський та  П. Боярчук.


А ось що розповів про цей так званий бій сам його організатор “Остап”, 8 травня 1944 року в своїх показах після його арешту: “27 березня 1943 року (а не 2–4 квітня 1943 року, як про це писав П. Мірчук в книзі “Українська повстанська армія”) я із своїм загоном в 38 чоловік здійснив збройний напад на м. Горохів з метою захвату арсеналу зброї і щоб забрати в загін поліцейських, з якими була домовленність про перехід в загін. Такий напад був здійснений ще й для того, щоб не дати приводу для переслідування сімей поліцейських і створення враження, що вони не самі пішли від німців, а їх забрали. Арсенал зі зброєю не вдалось захопити і приєднати до загону 30 поліцейських”.44) Як бачимо, що не було вбито ніяких німців, не захоплювався ні банк, ні пошта, ніяка тюрма. Не було звільнення ніяких політичних в’язнів, як про це пишуть сьогоднішні “історики” та журналісти.


* * *


В одній упряжці з українськими буржуазними націоналістами на Волині в роки війни діяла Українська автокефальна православна церква, оскільки ні католицька, ні уніатська на Волині не мали впливу. Наслідуючи настанови свого ідеолога Д. Донцова, що “...порозуміння з церквою для новітнього націоналізму не менш потрібно як церкві... порозуміння з націоналізмом”, провідники ОУН діяли у спільному напрямку – служили одним хазяям – фашистській Німеччині. Клерикальна газета “Мета” писала: “Тризуб, осяяний хрестом і гострим лезом меча, – це вимовний знак і велика та свята наша релігія”.


І воно не могло бути по–іншому. Більшість ватажків оунівських організацій походили з родин священиків, виховувалися в націоналістичному дусі і виступили проти соціалістичних ідей та їх носіїв. Тому церковники вороже зустріли возз’єднання західноукраїнських земель в єдину сім’ю радянських народів, тому основні зусилля як уніатської, так і автокефальної церков були спрямовані на проведення спільних з оунівцями нелегальної підривної діяльності на користь фашистського рейху.


Одного із провідних діячів УАПЦ Івана Огієнка сучасні реформатори історії піднесли у ранг “будівничого незалежної держави”, зробили національною гордістю України. В роки Жовтневої революції та Громадянської війни він був міністром освіти в уряді Директорії. Потім в екзилі займався науковою діяльністю, видавав журнали, писав вірші, статті, дослідження.


Навесні 1940 року Івана Огієнка завербували до агентурної сітки фашистського абверу, а 26 червня 1940 року генерал–губернатор Польщі Г. Франк призначив його керівником “Центральної церковної ради” при УЦК. Вже 3 листопада 1940 року він був затверджений архієпископом УАПЦ в Польщі під іменем Іларіон.45)


Архієпископ Іларіон виправдав довір’я гітлерівців, за що вже в грудні 1940 року отримав з рук Г. Франка нагрудний хрест.


Після нападу фашистської Німеччини на СРСР архієпископ Іларіон відправив гучні урочисті молебні, закликав віруючих надати повну допомогу фашистам. За його вказівкою з церков на Хелмщині були зняті і передані окупантам 40 церковних дзвонів, які, як писала газета “Краківські вісті”, були “урочисто передані крайсгаупману д–ру Льозакеру”.46)


Це він висвячував в єпископи УАПЦ священиків на окупованій українській землі, виконував особливі завдання фашистської розвідки. Проте, не позбавлений розуму, Іван Огієнко бачив, що український народ ненавидить окупантів. В листі до свого друга в 1943 році він писав: “Ось вже декілька місяців я знаходжусь в Києві, але душею неспокійний. Всіх прибулих українців, себто нас, називають фашистськими шпигунами, союзниками Гітлера. Між іншим, це до якоїсь міри і правда. Друже мій, німці дійсно доручають нам, чесно кажучи, найбільш мерзотні справи”.47)


Втікши разом із фашистами за кордон і перебравшись в 1947 році до Канади, він стає митрополитом УАПЦ.


В одному із своїх віршів І. Огієнко–Іларіон писав:


“Яка тяжка вона, та зрада:
Душа сумує, серце плаче.
Чужа тобі ясна розрада,
Кругом все чорне і ледаче...
І гине легко та людина,
Заплутавшись в багні липкому.
І загинуло серце сина,
Немов пішов у блуд із дому...”.48)


Наприкінці свого життя митрополит Іларіон сказав правду. І тут з ним важко не погодитися. Проте важко погодитися з тим, що в Луцьку з’явилася вулиця, перейменована його іменем, яку досі лучани продовжують називати – вулиця  5 лютого  (в цей  день в 1944 році Москва салютувала на честь військ, які звільнили міста Луцьк, Рівне, Здолбунів).


І уніати, і автокефали радісно зустріли напад  фашистської Німеччини на Радянський Союз. “Перемога німецької зброї над більшовизмом буде рівнозначна тріумфу вчення Ісуса Христа”, – говорилося в зверненні католицьких ієрархів до німецького народу. А уніати і церковники закликали націоналістів об’єднати зусилля, “забути про будь–які партійні чвари” і допомагати “побідоносній німецькій армії”, а “кожному душпастирю” відправляти подячну службу в честь фашистського вермахту.


Автокефальні ієрархи разом із націоналістами створили “Українську раду довір’я”. 1 вересня 1941 року в окупованому Рівному націоналісти та ієрархи автокефалії: архієпископ Полікарп, протоієрей Абрамович, ковельський священик І. Губа, С. Скрипник, У. Самчук провели її перше засідання. На ньому було прийняте рішення: “Головним і першим завданням ради довір’я є змобілізувати всю енергію українців, щоб активно допомагати німецькій армії осягнути в найкоротшому часі повну перемогу”.49)


З перших днів окупації Волині частина священиків УАПЦ переходить на службу до гітлерівців. На чолі їх стає єпископ Полікарп (Сикорський) та його послідовники в Луцьку, Ковелі, Рівному.


Ще багато волинян пам’ятає, як в церквах Волині відразу ж після її окупації були відправлені бучні подячні молебні на честь фашистської армії. А чого вартий “Обіжник № 1”, підписаний Полікарпом, в  якому вперше  в  історії церкви  було офіційно затверджено формулу поминання фашистської окупаційної влади і кривавого Гітлера, котру кожен священик мав виголошувати під час богослужіння?! “Верховного Вождя народу німецького, високий уряд і  христолюбиве військо його да пом’яни, Господи”, – волали з амвонів автокефальні священики під акомпанемент пострілів, крики розстрілюваних, в освітленні палаючих міст і сіл.50)


31 липня 1941 року Полікарп в  “Обіжнику № 2” до отців благочинних Луцького, Володимир–Волинського та Горохівського округів власноручно писав: “Духовенство повинно роз’яснювати парафіянам, що завдяки творцю і вождю великої Німеччини Адольфу Гітлеру, німецькій армії настало визволення. Потрібно всім українцям допомагати німецькій армії всім, чим можливо”.


18 липня 1941 року єпископ Камінь–Каширський Антоній проголошував: “Взиваю Вас до вияву і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім’я Боже і з Божою Благодаттю, буде доведено до успішного кінця. Жертви, які конечно треба для осягнення нашої цілі, полягатимуть перед усім на послужному піддаванні справедливим наказам Влади, не противним Божим законам”.51)


В захоплених радянськими військами архівах рейхскомісаріату   Ерика Коха виявлено протокол розмови владики Полікарпа із заступником рейхкомісара України штурмбанфюрером СС фон Ведельштадтом від 24 січня 1942 року. В протоколі зафіксована заява Полікарпа: “Інформуючи Ваше превосходительство, як найвищого представника німецької влади на Україні, про своє призначення та перебираючи до своїх рук духовну опіку над українським народом, а тим самим віровідповідальність перед Богом, історією і німецькою владою, вважаю за свій обов’язок відзначити велику жертву крові героїчного німецького воїна, жертву, ціною якої досягнуто звільнення наших земель від більшовизму”.52)


В квітні 1942 року Полікарп звернувся з архіпастирським Великодним привітанням до парафіян, в якому писав: “Вітаю архіпастирів, пастирів і улюблену мною Паству священної нашої Автокефальної православної церкви на визволених українських землях з великими днями Світлого Христового Воскресення.


Радіємо як усі і вознесімо молитву за цілковиту перемогу німецької Армії та її Великого Фюрера над усіми їхніми і нашими ворогами”.53)


Як середньовічні яничари, слуги божі гнали українську молодь на каторжні роботи до Німеччини. “Усяка відмова у допомозі тій силі, яка збройно бореться з більшовизмом, є допомога силі більшовицькій. Тому робітник при верстаті так само потрібний, як вояк на фронті”54) – проголошував Полікарп. І фашистські людолови при допомозі погоничів у рясах та сутанах та українських буржуазних націоналістів вивезли до Німеччини лише з Волині понад 30 тисяч юнаків та дівчат.


За допомогою священика села Воротнів Луцького району Костянтина Вагатовича з села було вивезено на каторгу багато юнаків та дівчат. Він сам безпосередньо супроводжував  їх  на  збірний пункт, слідкував, щоб усі визначені обов’язково з’явилися.


Чимало попів–автокефалів таємно співробітничали із німецькими розвідувальними органами, гестапо, доносили про ставлення населення до фашистів, слідкували за патріотами, видавали фашистам.


Єпископ Мануїл (М. Тарнавський) в листі на ім’я начальника Володимир–Волинської жандармерії в серпні 1943 року повідомляв: “Нижче називаю прізвища людей (далі йде перелік прізвищ осіб, які готувалися боротися з німцями). Все це я зробив на підставі розпорядження пана рейхсміністра про те, щоб надавати інформацію про антидержавні виступи, чим виконав свій громадянський обов’язок”.55)


В іншому листі на ім’я начальника жандармерії, називаючи прізвища людей, які, за словами іуди в рясі, “дбають про бойову готовність до боротьби проти німців”, мерзенний фарисей пише: “Мені неприємно виявляти зміст бесіди з духовною особою священиком Чернитанським Євгеном, але вірність до німецького уряду вимагає від мене донести. Хоч я і є українцем, але мушу бути відданим і вірним громадянином у відношенні до німецького уряду. Повний пошани Єпископ Мануїл”.56)


Не меншою запопадливістю відрізнявся й архієпископ Камінь–Каширської єпархії Антоній. 12 травня 1942 року він організував і першим підписав звернення голів районів Камінь–Каширська, Морочне, Любешова та ряду керівників установ і організацій до населення Камінь–Каширської округи, в якому писалося: ... Ми мусимо усвідомити  собі, що тільки в цілковитій перемозі німецької збройної сили лежить запорука нашого існування як нації... Ми мусимо доложити усіх сил, щоб в запіллі Німецької Армії, себто на наших землях був спокій і порядок і тим дати можливість німецькому воякові побідно розправитися в гігантичній боротьбі з темними силами Сходу.


На жаль, треба ствердити, що в останніх часах трапляються в нашій окрузі акти злісного саботажу. Нерозважні, наслухавшись безглуздих балачок і підшепнув ворожих німецькій владі, а тим самим і нам осіб і агітаторів, котрим залежить тільки на особистих користях, ухиляються від сповнювання обов’язків супроти Німеччини. Не даваймо послуху пустим балачкам та ріжним пророцтвам “укритих за плотом” чужих та ворожих нашому народові агентів, що відводять нас від спокійної праці та від сповнювання наложенних на нас обов’язків”.57)


Після створення УПА в бандах безпосередньо перебувало чимало автокефальних душпастирів, які, замінивши хреста на обрізи та автомати, разом із упівцями нападали на села, грабували і вбивали селян. Більше того, за домовленістю між Климом Савуром та рівненським єпископом Платоном (Артемюком) створюється інститут так званого польового духовенства. Автокефальні попи мали тепер безпосередньо перебувати в оунівських боївках, благословляти бандитів на злочини проти свого народу.


В 1942 році при Луцькому соборі, резиденції Полікарпа, почала діяти духовна школа по підготовці для УАПЦ кадрів. Фактично це була підготовка ідеологічних працівників для банд українських буржуазних націоналістів.


Із створенням УПА вихованці цієї школи  стали “лісовими священиками”. Благочинними УПА були Андрощук Іван, Суничук Омелян, Кравчук Яків.


Особливе занепокоєння Полікарпа та інших духовних отців викликало розгортання партизанського руху на Волині. В бесіді із автокефальним служакою Мироном Костюком 8 квітня 1943 року він сказав: “... вже півроку партизани контролюють північну частину краю. В трикутнику Маневичі–Столін–Рокитно більшовики створили так званий партизанський край, на території якого є аеродроми, укріплені бази, відновлені сільські ради”. І показав кілька звернень до населення, які скидалися з літаків над партизанськими зонами. Полікарп вимушений був визнати, що “протистояти впливам радянських агітаторів дуже важко”.  Адміністратор УАПЦ заявив, що він “повністю підтримує рішучу поставу генерал–комісара Шене” і попросив останнього скоріше винищити партизанів, бо тільки тоді, заявив він, “на Волині настане спокій”.58)


Фашисти та націоналісти за допомогою автокефального керівництва рішуче розправлялися із священиками, які не хотіли ставати на мерзенний шлях зради свого народу. За це вони розправилися із священиками сіл Охлопів, Пірванче, Жабче Горохівського, Линів Локачинського району. 20 листопада боївкарі “Лисого” вбили священика села Пульмо Шацького району Осницького Олександра разом із дружиною  Катериною та дітьми Ганною, Марією, Олегом, Ростиславом. За підтримку партизанів фашисти разом з націоналістами вбили священика Корецького та псаломника Петрова в селі Губків Рівненської області.


Восени 1943 року архієпископ Полікарп схвалив створення і комплектацію адміністрації підпільної церкви на чолі із обласним благочинним Скрипником Полієвктом (“Сковорода”, “Нестор Бондаренко”). Були назначені районні благочинні Карпецький Іван („Іван Карпенко”), Гурський Авдій (“Березівський”), Сльозко Микола (“Степовий”).


За релігійними канонами, до “Богом освяченого” храму категорично заборонено приносити зброю. Але чимало церков Волині перетворилися в роки війни в бандитські сховища, схрони або криївки, де знаходили притулок оунівці і зберігалася зброя, націоналістична література. Колишній настоятель Милецького монастиря в Старовижівському районі Іов (Романюк Максим) розповів на слідстві, що його монастир був перетворений у склад зброї, боєприпасів, різного спорядження для банд. Там проходили лікування поранені упівці.


Священики УАПЦ брали безпосередню участь в бандах. Серед них були Гаюк Семен, Гловацький Олександр, Мельник Петро, Римарчук Павло. Багато років надавав допомогу                    оунівцям та упівцям священик церкви села Губин Работницький Панас. А вихованці луцьких курсів, отримавши псевдо “Черняк” та “Ватра”, відзначилися під час служби в упівських боївках. Перший  став сотником УПА у Демидівському районі Рівненщини, а другий очолив боївку СБ. Це на їх совісті вбивство п’ятьох братів Чечоликів – Григорія, Миколи, Антона, Павла та Василя і чотирьох братів Тарасюків – Никифора, Йосипа, Івана та Володимира.


* * *


Стрімкий наступ Червоної Армії, активна діяльність радянських партизанських загонів та з’єднань на початку 1944 року наблизили час визволення. Наприкінці січня частини Червоної Армії вступили на територію області і вже 2 лютого 1944 року ними під час проведення Рівненсько–Луцької наступальної операції 1–ого Українського фронту були визволені м. Луцьк, Рівне, Здолбунів, кількасот населених пунктів Волині.


Але боротьба із загарбниками на Волині була тривалою. Знадобилося провести кілька великих наступальних операцій, зосередити на Волині великі сили 1–ого Українського та 1–ого Білоруського фронтів, щоб завершити визволення області. Таким днем стало 21 липня 1944 року.


Дорогою ціною була добута ця перемога. В боях на території Волині загинуло понад 27 тисяч радянських воїнів. Області були нанесені величезні матеріальні збитки, знищені 422 населених пункти, зруйновані сотні промислових підприємств, колгоспів, установ. Волинь втратила понад 165 тисяч свого населення. Крім цього, на фронтах війни в рядах Червоної Армії загинуло понад 32 тисячі волинян.


Приступаючи до роботи в умовах, коли війна та окупація завдали області величезних збитків, коли майже півроку на її території проходила лінія фронту, Волинський обком партії та органи Радянської влади, які відновили свою роботу вже 8 лютого 1944 року, розуміли, що поряд з активною, максимальною допомогою фронту, швидкою відбудовою народного господарства потрібно завершити політичні та соціально–економічні перетворення, розпочаті після возз’єднання і перервані війною. Для цього, як вчив В.І. Ленін, потрібно було враховувати “і місцеві відмінності, і особливості економічного укладу, і побутові форми, і ступінь підготовленості населення”. 59)


Вже в першій інформації в ЦК КП(б)У обком чітко визначив своє завдання: “Головним питанням в роботі обласної партійної організації були і залишаються: надання максимальної допомоги Червоній Армії, розгортання і посилення боротьби з націоналістами... проведення мобілізації в РСЧА, створення органів управління, як в області, так і на місцях, а також повернення до нормального радянського життя в звільнених селах і містах нашої області.60)


Енергійні та оперативні заходи партійних та радянських органів зустріли широку підтримку серед населення. Воно брало участь у будівництві оборонних споруд, ремонті шляхів, відбудові мостів, підвозі боєприпасів.


Особлива турбота людей була зосереджена навколо майже 200 госпіталів і медсанбатів, що певний час розташовувалися на території області. Понад 20 тисяч жінок та дівчат брали участь у облаштуванні та обладнанні госпіталів, догляді за пораненими і збиранні продовольства для них.


“Незважаючи на належну протидію з боку націоналістів, призов по всіх районах Волинської області і в м. Луцьку... проходить організовано... повсюдно спостерігається висока явка на призов”.61)Багато молоді приходило на призовні пункти добровільно. В Берестечківському районі за списками райвійськкомату викликалося 1100 чоловік, а з’явилося 1500. З Теремнівського району до міста Ровно було відправлено 1200 призовників, а по дорозі до них приєдналося ще 220 чоловік”,62) – повідомляв обком КПУ в ЦК партії.


Користуючись тим, що призовники йшли на призовні пункти майже без військового супроводу, оунівці нападали на їхні колони і відводили в ліс, намагаючись залучити до банд. Так, 11 серпня 1944 року сотні УПА “Ворони” та “Запорожця” зробили засідку на одну з таких колон, в якій було близько тисячі призовників. Сімсот з них розбіглися, а триста їм вдалося відвести в ліс. Але при першій можливості юнаки повтікали і з’явилися на призовні пункти”.63)


Дивуватися цьому факту не доводиться. Молоді люди розуміли безперспективність перебування в боївках УПА, бачили силу і міць Червоної Армії, яка зламала хребет німецькому вермахту і викинула окупантів з радянської землі. Вони не бажали, щоб їх насильно загнали в УПА, і тому добровільно йшли у Червону Армію.


Так, Лящук Михайло з Ківерець, з’явившись на призовний пункт сказав: “Я вирішив піти у Червону Армію. Вважаю, що рано чи пізно нас знайшли б та знищили”. Інший юнак, втікши з банди, заявив: “Оскільки Червона Армія визволила моє село від окупантів, я вирішив тікати з УПА. За мною прийдуть інші, тому, що багатьом набридло бути в УПА. Але вони бояться тікати із–за репресій, які проводить СБ”.64)  Покинув УПА добровільно і з’явився на призовний пункт Дубнівського міськвійськкомату Іван Сокол із Старого Чорторийська Маневицького району. Він сміливо воював проти фашистів. В боях на річці Одер в Німеччині виявив особисту мужність і героїзм. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року він був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.


Багато тих, хто в силу різних причин перебував в УПА, також відчували безвихідність і при першій можливості тікали з боївок і вступали до Червоної Армії. Правда, були й такі, що, відчуваючи відповідальність за скоєні злочини, також намагалися вступити до Червоної Армії, щоб потім, скориставшись можливістю, дезертувати із неї. Але таких було небагато.


Волиняни гідно воювали в лавах Червоної Армії, разом із нею визволяли країни Європи від фашизму. Тисячі синів волинської землі за подвиг  і  героїзм були нагороджені орденами і медалями. А Йосип Бєлих із села Комарів Турійського,  Василь Петрук із села Секунь Старовижівського та Василь Киричук із села Словатичі Ківерцівського районів, вже згаданий Іван Сокол були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.


Розв’язуючи масові диверсійно–терористичні дії в умовах відродженої радянської дійсності, оунівці будь–що намагалися надати можливості відновити роботу органів Радянської влади, викликати недовір’я і протидію до їх заходів збоку населення, зірвати мобілізацію призовного контингенту в діючу Червону Армію, що добивала ворога вже за межами України. З цією метою вони розв’язали кривавий терор  і створювали атмосферу невпевненості в стабільності соціалістичного ладу, одурманювали населення націоналістичною ідеологією, або, висловлюючись словами В.І. Леніна, розпочали “нову форму війни, яку можна об’єднати словом: бандитизм”.65)


Те, що відбувалося на Волині і  що сьогоднішні  апологети  бандерівщини намагаються назвати “громадянською війною”, лише окремими ознаками нагадувало її, оскільки елементи класової боротьби в тих подіях мали місце. Але це, скоріше за все, був саме бандитизм, кримінальний бандитизм, коли оунівці, говорячи словами Д. З. Мануїльського, “прикриваючись українським патріотизмом, менш за все страждали горем і нещастям країни. Вони рвали її на частини, скривавили обрізами, порізали ножами. Це вже не війна Комуністичній партії, а – безпартійному населенню”.66)


За період з 1944 по 1954 рік тільки на території Волині оунівськими бандами було здійснено понад 3200 кримінальних проявів, під час яких було вбито понад 8 тисяч радянських громадян, спалено сотні сільських хат, багато шкіл, клубів, приміщень сільрад, господарських приміщень колгоспів.


Підступно, із–за рогу боївкарі вбили 30 працівників партійного апарату, 20 комсомольських працівників, 53 працівники відділів міських та районних Рад депутатів трудящих, 257 голів селищних та сільських Рад, 80 директорів та вчителів шкіл.


Вони також намагаються виправдати терор тим, що він був розв’язаний у повоєнні роки в західних областях України проти “совєтів”, тобто проти людей, які прибули із східних областей України, з інших місць СРСР,  щоб налагоджувати радянське життя, зміцнювати соціалістичний устрій, спосіб життя. Ці люди отримали назву “окупантів”.


Але навіть поверхове ознайомлення із списком жертв оунівського терору в 1944–1954 роках засвідчує, що в переважній більшості своїй ними стали беззахисні місцеві жителі, які не визнавали цілей оунівців, не сприймали їхніх методів, відмовляли їм в допомозі, не пускали своїх дітей поповнювати оунівські боївки, або чиї рідні і близькі били ворога в рядах Червоної Армії, в партизанських загонах, працювали в органах місцевої влади, вірили в Радянську владу, в світлий завтрашній день.


Серед загиблих було багато селян, які не були ніякими партійними, радянськими функціонерами, а просто такі, які виконували свій обов’язок перед країною – здавали поставки, вступали в колгоспи, вирощували хліб.


Намагаючись затримати хід історії та суспільний розвиток, українські буржуазні націоналісти виступали лютими ворогами всього нового, що з’являлося в житті народу. В одній із інструкцій націоналістичному підпіллю, підписаній якимось “Робертом”, писалося: “Потрібно знищувати обов’язково клуби (підкреслено двічі), як вогнища більшовицької пропаганди, земельні громади (підкреслено двічі), як зародки колгоспів, жіночі Ради, як спробу окупанта (мається на увазі Радянська влада – авт.) завоювати собі депровінційний вплив на сім’ю і т.д. Рішуче не допускати організації комсомолу. (підкреслено двічі).67)


Оунівські ватажки вимагали: “У кожному райцентрі створити спецбоївку, яка матиме спецзавдання (індивідуальні акти терору, саботаж і тому подібне). У сільрадах продовжувати знищувати подвірні книги, документи, списки тощо. Головам сільрад і міськрад перешкоджати в управлінні. Не допускати існування в  селах клубів. Святкування, гуляння, мітинги – все і повсюдно розганяти... На шкільну молодь впливати від малого, вчити їх боротись, примушувати бойкотувати піонерські та комсомольські організації...”.68) “Школи, кооперація та медичні пункти можуть існувати при умові виключно впливу в них організації”69) (тобто ОУН – В.Н.).


Але, втративши  соціально–політичну основу  для  свого існування, залишки буржуазно–націоналістичних банд були приречені на остаточне несприйняття населенням, позбавлені підтримки навіть тих, хто до них ставився лояльно, і приречені на ліквідацію. “Населення не вірить нам і свої долі зв’язувати з нами не хоче...”, “...тепер перебувати в підпіллі ОУН нема ніякої можливості, населення нас ненавидить...”, – вказувалося в захоплених в схронах націоналістичних документах.


Показовий у цьому лист одного з главарів ОУН “Смока” – Козака Миколи на ім’я крайового провідника ОУН “Дубового” від 15 січня 1946 року: „Низові організації втратили моральні цінності. Українці швидше вмирають за Совіти під Берліном та на Далекому Сході, а жалкують життя за ОУН... Не можна вважати окремих українців, що прибули зі Сходу окупантами. В цій боротьбі нас очікує неминуча смерть і смерть позорна...”.70)


Не менш відверто висловлювався і камінь–каширський районний провідник ОУН “Роман” в своєму листі ковельському окружному провіднику ОУН “Ярому”: “Ви пишете, що вам не дають спокою істребки. У мене таке ж становище. Викурили мене з одного гнізда, а через тиждень – з іншого. Тікаючи від неприємностей, я перебрався у таке місце, про яке ніхто не міг й подумати, але й тут знайшли. Вдалося втікати. Істребки вимотують останні нерви. Роботу закинув, та й вона нікому сьогодні не потрібна, тому що люди нашу мету відкидають”.71)


А луцький надрайонний провідник ОУН “Ярош” занотував у  своєму  записнику: “Залишив всі райони і обосновався  в одному з них, щоб вижити. Непоодинокі смертельні випадки учасників ОУН гнітюче діють на тих, хто залишився, яких одиниці. Це не песимізм, а дійсне становище і подальша боротьба наша безцільна”.72)


Виконуючи умови договору з командуванням вермахту, керівники ОУН–УПА вимагали від своїх низових ланок створення перепон призову в ряди Червоної Армії, роззброєння і знищення дрібних гарнізонів і підрозділів радянських військ, знищення партійно–господарського активу.


Саме це підтверджує наказ № 4/ІІ командування УПА “Північ” від 20 грудня 1943 року “Про проведення підготовчої роботи до часу приходу більшовиків і перших акцій проти них”. В ньому вимагалося:


„1. Категорично заборонити  евакуацію вглиб  Німеччини  в  зв’язку з наступом Червоної Армії. Залишатися на місцях і вести активну підготовку до боротьби проти Радянської влади.


2. Активізувати антирадянську агітацію серед населення та бійців Червоної Армії, що наступає, серед осіб, які прибуватимуть зі сходу та інших народів СРСР.


3. Створювати запаси продовольства, одягу, зброї, використовуючи з цією метою відступ німецьких військ.


4. Не допускати закріплення Радянської влади на відвойованій території ні ідейно, ні господарськи. Шкодити ворогу повсюдно різними засобами (безладдя, хаос, терор)”.73)


Під час боїв Червоної Армії проти німецько–фашистських військ і пізніше боївки  УПА на Волині намагалися зруйнувати тилові комунікації військ, здійснювати диверсії на залізницях, робити напади на військові склади. Цим вони, зрозуміло, боролися не проти фашистів, а проти радянських військ, які, несучи великі жертви, звільняли землю України від окупантів.


При підготовці до діяльності у визволених областях ОУН–УПА отримувало велику підтримку  своїх фашистських хазяїв. Командуючий УПА “Північ” “Рубан” надіслав низовим підрозділам УПА інструкцію. В ній рекомендувалося таке: “Німці вимагають від проводу ОУН прийняти такі заходи: під час переходу лінії фронту через старий радянський кордон з Польщею загони УПА, щоб не бути знищеними більшовицькими військами, повинні на якийсь час завмерти. Але відразу, як тільки прийде Червона Армія, вони повинні воскреснути і розвернути партизанські дії широкого масштабу в радянському тилу. Для цього загони УПА отримають велике поповнення за рахунок наших надійних людей, які зараз працюють в системі німецької адміністрації. Німці забезпечать нас зброєю та боєприпасами, а в подальшому в разі потреби вони будуть поповнювати наші запаси з літаків”.74)


І вони використовували будь–які засоби і форми, щоб запобігти зміцненню Радянської влади, йдучи на підступ та обман. Характерним є наказ, підписаний надрайонним провідником ОУН “Греком”: “Не допускати збурення мас більшовиками, доводити, що вони просуваються не тому, що сильні, а тому, що німці взагалі не хочуть воювати. До поляків наше ставлення: боївка б’є, а ми кричимо, що мирне населення ніхто не чіпає.75)


1 липня 1944 року курінь УПА “Звіра” під Цуманню підірвав 300 метрів залізничного полотна, 27 липня курінь УПА “Василя” здійснив напад на військовий склад із боєприпасами в  селі Грибовиця Іваничівського району, яке в той час було прифронтовою зоною. Вони вбили 23 бійців  охорони складу і вивезли 18 підвод зброї та боєприпасів. В серпні “Рудий” організував підрив складу авіаційних бомб в селі Пнівне Камінь–Каширського району. 25 вересня курінь УПА “Кара” підірвав залізничний міст біля Нового Чорторийська Маневицького району, чим затримав підвіз на фронт боєприпасів і техніки; 20 жовтня сотні “Гамалії” та “Галайди” розібрали 300 метрів залізничного полотна під  Цуманню та пустили під  укіс паровоз; 26 листопада сотня “Орлика” підклала міну в тендер паровоза. Ешелон підірвався під селом Дубова Корчма. Але пограбувати його оунівцям не вдалося, напад був відбитий бійцями охорони.


Тільки за січень–лютий 1944 року в зоні діяльності 13–ої армії 1–го Українського фронту націоналістичні формування здійснили 144 напади на її тилові підрозділи та окремих бійців, які вели бої на Волині.76)


* * *


Жертви націоналістичного розбою в часи минулої війни незліченні. Їх важко підрахувати. Але після визволення Волині від німецько–фашистських загарбників кожен випадок їхніх злодіянь не тільки фіксувався, а й розслідувався, а його виконавці переслідувалися, знищувалися, або ставали перед судом народу.


Методи діяльності боївок ОУН–УПА були підступні. Основну частину своїх злочинів, диверсій та терористичних актів вони спрямовували не проти “енкаведистів”, оскільки ті були озброєні, а проти місцевого населення, особливо жителів сіл, які розташовувалися біля лісових масивів, чи проживали у невеличких селах та хуторах.


Наведемо лише кілька прикладів з того жахливого мартирологу, що засвідчують “героїчні чини” упівців, яких сьогоднішні їхні захисники піднесли у ранг героїв України, борців за волю народу:


3–4 січня 1944 року – Бандою УПА “Ворона” в селі Хорлупи Цуманського (тепер Ківерцівського) району  були вбиті Веремчук Марія Федорівна з двома дочками, Новоселецький Лук’ян Прокопович з дружиною Параскою, Новоселецька Тетяна Іллівна з двома неповнолітніми дітьми, Новоселецький Феодосій Лук’янович з дружиною та трьома малолітніми дітьми, Притолюк Володимир Тарасович з дружиною та дітьми Ананієм, Марією, Петром, Тадеєм, Рижновська Ніна Максимівна з трьома дітьми Андрієм, Катериною, Володимиром. Всього в цей день лісовики вбили 58 мирних жителів.


4 серпня 1944 року – банда УПА “Ворона” закидала гранатами будинок в селі Осьмиговичі Турійського району, в якому жила сім’я голови сільради Демчука Сави Йосиповича, 1907 року народження, а потім увірвалася до нього і розстріляла дружину голови Софію, трьох синів та дворічну дочку.


14 вересня 1944 року – Бандою ОУН “Вітролома” був вбитий голова Зеленівської сільської Ради Берестечківського (тепер Горохівського) району Нарусевич Микола Іванович, 1904 року народження разом із дружиною Ганною Михайлівною, вісьмома дітьми та онучкою. Будинок, в якому вони жили, був спалений разом із розстріляними.


29 жовтня – Боївкою УПА “Нечая” був вбитий заступник голови Хорохоринської сільради Торчинського (тепер Луцького) району Нестерук Петро Демидович, 1898 року народження.


3 листопада 1944 року  в  селі Заболоття Головнянського (тепер Любомльського) району бандою УПА “Лисого” був вбитий Гей Омелян Григорович разом із дванадцятирічним сином Омеляном.


15 листопада 1944 року бандою УПА “Якова” була вбита завідуюча клубом села Новий Зборишів Горохівського району Богданова Євстахія, 1918 року народження.


21 листопада 1944 року – Боївкою УПА, переодягнутою в форму військовослужбовців Червоної Армії, був схоплений мешканець села Хворостів Володимир–Волинського району, який перебував у селі Заглинки Любомльського району. Він був замордований, а труп його повішений на дереві.


24 листопада 1944 року – Боївкою УПА “Ігоря” в селі Мишів Порицького (тепер Іваничівського) району був вбитий Мазгаров Михайло, 1919 року народження, грузин, лікар районної лікарні, разом  із дружиною Марією, вчителькою школи цього села, а 14 жовтня 1945 року жертвою боївки СБ “Ковальчука” стала інша вчителька школи цього села Григоренко Ганна Прохорівна, 1920 року народження, уродженка Вінницької області.


2 січня 1945 року бандою ОУН в селі Шистів Володимир–Волинського району була схоплена інструктор райкому ЛКСМУ Шибко Марія. Після жорстоких тортур над нею, бандити вирізали на грудях, руці та нозі дівчини зірки.


13 квітня 1945 року – бандою ОУН “Солов’я” на хуторі села Пульмо Шацького району був вбитий Соловко Іван Якимович, 1895 року народження, разом із дружиною Пелагією та дочкою Марією, 1925 року народження.


23 квітня 1945 року Боївкою ОУН “Ворона” вбитий Таранович Василь Михайлович, 1888 року народження, голова сільради в селі Ветли Любешівського району.


3 травня 1945 року – Бандою ОУН “Дороша” в селі Щедрогоще вбито Герасимчука Миколу Даниловича разом із дружиною Марією та трьома неповнолітніми дітьми.


6 травня 1945 року – В селі Тристень Рожищенського району оунівці розклеїли листівки, замінувавши їх. При знятті цих листівок від вибуху міни загинула секретар сільради Корнійчук Лідія Василівна, 1925 року народження.


9 травня 1945 року – бандою ОУН “Моряка” був забраний із села Омельно Ківерцівського району священик церкви Денисюк Олексій Семенович, 1879 року народження, разом із дружиною Марією Михайлівною, 1891 року народження, та дочками Валентиною, 1926 року народження, вчителькою, і Ларисою, 1924 року народження, вчителькою. Всі вони були розстріляні в лісі біля села.


21 червня 1945 року – Бандою ОУН був забраний із дому і розстріляний біля села Мильці Старовижівського району настоятель місцевої церкви Вихор Наум Гнатович, 1884 року народження.


14 серпня 1945 року – Бандою ОУН “Ворона” розстріляна жителька села Вербичне Турійського району Посполітак Марія Павлівна, 1922 року народження, за те, що її чоловік служив у Червоній Армії.


14 вересня 1945 року – Бандою ОУН “Євгена” в селі Поступель Ратнівського району був схоплений фінагент, комсомолець Корусь Семен Маркович, 1925 року народження. Після знущань він був повішений та замінований. Коли жителі села намагалися зняти труп, то від вибуху міни загинуло та постраждало ще 15 чоловік.


13 квітня 1946 року – Бандою ОУН “Євгена” в селі Щитинь Любешівського району вбито завідуючого районним відділом народної освіти Бущика Григорія Павловича, 1921 року народження.


9 травня 1946 року – Від рук банди ОУН “Богуна” загинув житель села Волошки Ковельського району Приходько Василь Максимович, 1912 року народження.


6 серпня 1946 року – Банда ОУН “Вишні” вбила мешканця села Літогоще Рожищенського району Гаврилюка Дениса Гурійовича, 1901 року народження, та його дружину Марію Адамівну.


20 квітня 1947 року – Боївкою СБ “Собуцького” в селі Гуща Любомльського району вбито Власюка Лукаша Олександровича, 1925 року народження, за те, що в  роки Великої Вітчизняної війни був радянським партизаном.


18 листопада 1947 року – Бандою ОУН “Андрія” вбитий житель села Гупали Любомльського району Богдан Мойсей Хомович, 1907 року народження, разом із дружиною Тетяною, дочкою Ліною, 1936 року народження, Марією, 1932 року народження, та сином Микитою, 1942 року народження. Також був вбитий його брат Богдан Дмитро Хомович, 1913 року народження, та сестра Богдан Ганна Хомівна, 1926 року народження. Їх домівки були спалені разом із розстріляними.


28 листопада 1947 року – Бандою ОУН “Бикова” вбитий житель села Згорани Любомльського району Гуга Пилип Григорович, 1899 року народження, як депутат сільської Ради.


8 лютого 1948 року – бандою ОУН вбитий житель села Хорохорин Торчинського (тепер Луцького) району Костюк Микита Васильович, 1893 року народження, за те, що подав заяву про вступ до колгоспу, а 8 березня цього ж року з тієї ж причини був замордований його односелець Поліщук Тимофій Харитонович, 1900 року народження.


28 лютого 1948 року – Бандитом “Неситим” в присутності багатьох людей в клубі села Полонка Луцького району було  нанесено кілька ударів ножем, а потім розстріляно з автомата завідуючу сільським клубом, секретаря комсомольської організації села Амосову Валентину Миколаївну, 1922 року народження.


29 лютого 1948 року – Бандою ОУН “Похмурого” в селі Забороль Луцкого району вбитий Поліщук Василь Семенович, 1893 року народження, голова колгоспу “Нове життя”, в будинку своєї сестри, коли він прийшов на весілля.


11 травня 1948 року – В селі Маньків Затурцівського (тепер Локачинського) району бандою ОУН “Калини” була замордована і повішена Герштанська Таїсія Василівна, 1911 року народження, депутат Затурцівської районної Ради.


18 червня 1948 року – Бандою ОУН “Бунтаря” був схоплений і вивезений в ліс, де після знущань замордований завідуючий хатою–читальнею села Воля Ковельського району Бойчук Сергій Олександрович, 1929 року народження.


2 вересня 1948 року – В селі Дубова Ковельського району бандою ОУН “Остапа” були вбиті Младєнцев Андроник Іванович, 1883 року народження, вчитель місцевої школи та його дружина Петрова Клеопатра Іванівна, 1882 року народження, фельдшер.


6 січня 1949 року – бандою ОУН “Гриця” був вбитий житель села Комарово Старовижівського району Кот Тихон Дмитрович, 1887 року народження, разом із дружиною Марією Федорівною за те, що їх син, перебуваючи в УПА, прийшов з каяттям. Разом із нами були вбиті їх діти Іван, Ольга, Аксинія.


16 травня 1949 року – Бандою ОУН в селі Старий Чорторійськ Маневицького району були вбиті учениця середньої школи Галиневич Людмила, 1939 року народження разом із братом Адамом, 1940 року народження, також учнем школи.


31 серпня 1949 року – бандою ОУН “Романа” був по–звірячому замордований голова колгоспу села Іваномисль Камінь–Каширського району Приймак Ісаак Михайлович, 1900 року народження. Його затягнули до лісу, відрубали руки й ноги, а потім спалили на багатті.


3 грудня 1949 року – в лісі біля села Сошичне Камінь–Каширського району були вбиті колгоспники Козак Матвій Андрійович, 1888 року народження, з дружиною Ганною та дочкою Євгенією з села Коршів Луцького району, які приїхали в гості до рідних.


4 грудня 1949 року – Банда ОУН “Данила” вбила жителя села Крижівка Рожищенського району Корчука Євдокима Трохимовича, 1906 року народження, який працював директором торфопідприємства.


20 серпня 1950 року – При нападі банди ОУН на село Кукли Маневицького району був вбитий колгоспник Трощук Григорій Оверкович, 1929 року народження.


4 травня 1951 року – Бандою ОУН в лісі біля села Сошичне Камінь–Каширського району були вбиті колгоспники цього села Грицюк Олексій Лукашович, 1928 року народження, та його дружина Марія, 1931 року народження.


Вересень 1951 року – бандою ОУН “Бикова” був вбитий голова колгоспу  с. Скрипиця Любомльського  району  Мохнюк  Костянтин Трохимович. Після тортур і вбивства труп його був повішений на дереві.


16 вересня 1952 року – Бандою ОУН вбитий був мешканець села Ворона Ковельського району Нерода Гордій Лукашович.


30 жовтня 1953 року – в бою з бандою “Хоми” біля села Сільце Ковельського району загинув начальник відділення обласного УМДБ по Волинській області підполковник Рижков Сергій Іванович.


Втрати мирного населення від оунівських банд були великі. В наведеній нижче таблиці можна побачити і порівняти, що в ряді сільрад кількість загиблих від оунівського розбою більша, ніж втрати односельчан на фронті. Але в армії кожен мав зброю та міг себе захистити і воював він проти озброєного ворога.  Оунівці ж  в переважній більшості воювали з неозброєним мирним населенням.77)





































































































































































Назва селищної, сільської Ради


Район


Загинули на фронті


Загинули від рук ОУН-УПА
1943-1953рр.

Березовичівська Володимир–Волинський

87


51

Білинська Ковельський

104


90


Боровичівська 

Маневицький

110


81

Буянівська Луцький

84 


56

Великоосницька Маневицький

101


62

Грем’яченська  Ківерцівський

76


66


Деревківська

Любешівський

74


57

Жорнищанська Ківерцівський

140


89

Заболотцівська Іваничівський

77


65

Зачернецька Любомльський

38


71

Карасинська Камінь–Каширський

41


66


Красновольська

Маневицький

120 


59

Кримненська Старовижівський

220


52

Кричевичівська Ковельський 

92


99

Комарівська Маневицький

59


78

Куликовичівська Маневицький

41


52

Куснищенська Любомльський

135


59

Любешівська селищна

82


216

Олицька селищна

188


119

Павлівська Іваничівський

81


52

Ратнівська селищна

33


50

Ростанська Шацький

70


83

Самарівська Ратнівського

53


54

Синівська Старовижівський

53


63

Скірченська Горохівський

75


109

Соловичівська Турійський

113


55

Старосільська Маневицький

152


62


Старочорторийська

Маневицький

62


50

Торчинська Луцький

82


57

Четвертнянська Маневицький

153


68

Шепельська Луцький

82


57


Ці цифри переконливо підтверджують, що ОУН–УПА вела боротьбу проти власного народу. І ця боротьба принесла великі жертви. Тому дивують ті, хто хоче їх виправдати, показати, що ОУН–УПА боролася за народ, а учасники банд були національними героями.


Як це було насправді, переконливо підтверджують документи. Так, в довідці до Озютичівського райвиконкому від 19 серпня 1944 рок, повідомлялось: „В Ворончинській сільраді розстріляно українсько-німецькими націоналістами 95 осіб людей польських, замучено 3 особи українського населення. Забито німцями 5 чоловік. До Германії (там в документі) вивезли 56 осіб. Голова с/р Ващук, секретар Савинюк.78)


З Холопичівської сільради, від 14 червня 1946 року в Затурцівський райвиконком була направлена така довідка: „Розстріляно, замучено німцями – 41 чоловік, в тому числі 16 військовополонених (скоріше оточенців – авт.), 16 євреїв, 9 українців;


Розстріляно і замучено поляками – 6 чоловік, в тому числі – 6 українців;


Розстріляно і замучено українськими націоналістами – 48 чоловік, в тому числі 8 дітей, 5 військовополонених, 10 чехів, 11 поляків, 22 українців. Голова с/р Поліщук”.79)


Але пізніше до цієї кількості загиблих по Холопичах, додалося ще кілька осіб, серед яких і голова сільради Василь Поліщук, котрий був вбитий оунівцями 23 травня 1948 року.


Схожі документи були надіслані з багатьох сіл області. Вони відображають реальний стан справ на той час і справжню роль оунівців у знищенні власного народу.


Проілюструємо цей “героїзм” на прикладах ще кількох сіл Любешівського району.   


Навесні і влітку 1945 року боївкою ОУН “Дуба”, зокрема “Орлом” – Трусевичем та “Дядьком” – Олексієм Ланевичем в селі Березичі були вбиті селянин Федір Андрусик, 1904 року народження, Марія Ковальчук, 1896 року народження, та 16–річна Марія Андрусик, а восени цього ж року схопили юнаків Саву Витовщика та Івана Ковальчука. Їх люто катували, повідрубували руки і розкидали на перехресті дороги.


В селі Угриничі оунівці на чолі з тим же “Орлом” за одну ніч замордували 16 чоловік із сімей Домальчуків та Лукашевичів. З–під трупів вдалося вибратися одній сімнадцятирічній Ганні Домальчук. Причиною цих злодіянь було те, що сини Пилипа Домальчука – Іван, Кіндрат та Трохим служили у Червоній Армії і воювали з фашистами.


1 травня 1945 року в селі Седлище оунівці зігнали в одну хату дві сім’ї Юхима Матюка та Івана Домальчука і живцем спалили їх.


В селі Деревок були знищені сім’ї Терещуків (Григорій, Яків, двоє Василів, Євка), Поремчуків (Василь, Герасим, Сергій, Степан, Максим, Килина), Гладичів (Василь, Сергій, Тимофій, Явдоха, Марія, Христина), Кудлюків (Герасим, Марко, Олександр) та інші.


З цього страшного переліку тільки по кількох селах ми бачимо, який великий внесок у звільнення України цих “борців за справу народну”.


Розуміючи складність  ситуації в західних областях України, те, що частина їх населення знаходилася під впливом націоналістичної пропаганди або була залякано оунівцями, ЦК КП(б)У, уряд України вимагав від своїх органів у цих областях враховувати цю специфіку: “У нашому ставленні до українських націоналістичних загонів ми повинні пам’ятати та роз’яснювати: по–перше, що керівники українських націоналістів – це німецькі агенти, вороги українського народу, по–друге, що певна частина рядових учасників цих загонів дійсно бажають вести боротьбу з німецькими окупантами, але вони обмануті керівництвом цих формувань”.80)


Особливо великий вплив мали звернення уряду України  від   27 листопада 1944 та 19 травня 1945 року до населення цих областей, зокрема й до тих, хто в силу різних причин опинився в збройних оунівських загонах.


Відкидаючи демагогічні націоналістичні гасла бандерівців, населення все більше схилялося на бік Радянської влади і значна частина його активно включилася в боротьбу проти банд націоналістів та їх підпілля.


Враховуючи, що переважна більшість населених пунктів залишилася незахищеними від дій бандерівців, у них повсюдно стали виникати групи самоохорони, або групи сприяння винищувальним батальйонам, які були створені в кожному райцентрі. Такі невеликі групи нараховували від 10 до 25 чоловік.


Основою народних збройних формувань став радянський актив, колишні партизани і підпільники, демобілізовані воїни Червоної Армії, люди, які лояльно ставилися до Радянської влади, в першу чергу молодь, яка не бачила свого майбутнього, якщо не утвердиться Радянська влада.


Вже в 1944 році було створено 30 винищувальних батальйонів у складі 2662 бійців і 433 озброєні загони самоохорони, в яких нараховувалося 4264 чоловіка. Вони взяли на себе забезпечення громадського порядку, охорону мостів, державних і громадських об’єктів, брали активну участь в операціях по ліквідації банд і підпілля націоналістів.


Такий масовий опір населення, створення народних збройних формувань викликали острах та занепокоєння в таборі оунівців.


Тричі нападала банда ОУН на село Лище (тепер Криничне) Маневицького району, але група самозахисту вміло відбивала ці напади. На село Човниця Ківерцівського району також було здійснено кілька нападів, але кожного разу бандити відходили з втратами для себе.


“Ми страждаємо від невеликої купки бандитів, – говорив мешканець села Куснище–2 Любомльського району Іван Мучак, – дайте нам зброю для охорони села і ми самі будемо вести з ними боротьбу”. І влада йшла назустріч таким побажанням.


Народні збройні формування після їх створення, добре знаючи місцевість і людей, відразу ж повели активну боротьбу з бандами ОУН–УПА, нанесли їм відчутні удари, а інколи й знищували цілі боївки. І це відразу ж відчули банди оунівців. Один із провідників ОУН “Ромб” в донесенні на ім’я “Дубового” 5 березня 1946 року писав: “Ще раз попереджаю про добре поставлену розвідувальну і бойову роботу істребків, які сьогодні дуже шкодять нам. При вдалому випадку знищуємо їх”.81)


Один із ватажків ОУН Микола Козак (“Смок”) писав 15 січня 1946 року: “Більшість членів ОУН не стоять на висоті своїх завдань. До організаційної роботи ставляться дуже пасивно, свої обов’язки виконують недоброякісно, або взагалі не виконують. Селяни дома не відкривають, їсти не дають... В рядах розбрід й розтерзаність в зв’язку з розгромом Німеччини. Все доводиться роботи під загрозою зброї і репресій... Чому за такий короткий час після визволення існують комсомольські організації? Чому західноукраїнські селяни виконують хлібоздачу раніше, ніж східні? Чому має місце дезертирство з УПА? Чому в районах існують винищувальні батальйони, які наносять їм багато біди? Відповідь коротка і зрозуміла: тому що населення не виховане.”82)


Боротьбу проти банд ОУН очолили партійні організації та органи Радянської влади. Говорячи словами М.І. Калініна: “То була Радянська влада, але не мирного часу, а наїжачена всіма доступними видами озброєння для боротьби із заклятим ворогом”.83)


Групи сприяння винищувальним батальйонам у селах області для забезпечення охорони населення від терористичної діяльності учасників ОУН–УПА в першу чергу створювалися із людей, переважно молоді, щоб не допустити пролиття крові своїх близьких, захистити їх від смерті та тортур, які застосовували оунівці.


Група “істребків” із села Сильне Цуманського (тепер Ківерцівського) району на чолі із секретарем комсомольської організації села Ф. Оралко відбила шість нападів бандитів ОУН на село, знищила в боях 32 з них, не втративши жодної своєї людини.


Мужньо боролися “істребки” села Радовичі Іваничівського району, яких очолював комсомолець І. Редько, група бійців винищувального батальйону Локачинського району на чолі із В. Вербицьким ліквідувала в районі 9 бандбоївок.84)


8 липня 1945 року в Садівському лісі в Луцькому районі була здійснена спільна операція п’яти винищувальних батальйонів проти боївок ОУН, що були виявлені в ньому. В результаті було вбито 8 вояків ОУН, в тому числі коменданта Луцького окружного проводу ОУН “Федька”, захоплено в схронах велику кількість оунівських документів.


Кулеметники Порицького винищувального батальйону Олександр Бойко та Йосип Редько сміливо вступали у бій з багаточисельною бандою ОУН. Незважаючи на поранення, О. Бойко не залишив кулемета і вів вогонь до відступу банди. 85) Група бійців Локачинського винищувального батальйону під командуванням Василя Вербицького ліквідувала 9 боївок УПА, затримала 23 оунівців, захопила 4 кулемети, 15 гвинтівок. 12 серпня 1945 року бюро Олицького райкому ЛКСМУ прийняло в ряди комсомолу 16–річного хлопця із села Покащів Ананія Данилевича, а 12 серпня він загинув у бою з бандою під селом Жорнище Ківерцівського району, одержавши поранення і не побажавши бути схопленим бандитами, підірвав себе гранатою.86)


В ході бойових зіткнень народних формувань з бандами ОУН–УПА  в 1944–1945 рр. на території області було ліквідовано 749 і затримано 1283 учасників боївок.


На жаль, чимало бійців винищувальних батальйонів та груп сприяння їм загинуло в цій боротьбі. Так, 8 липня 1945 року при захисті від нападу банд ОУН “Голуба” на село Скреготівка Цуманського (тепер Ківерцівського) району загинули молоді “істребки” Галас Семен, Терешкович Борис, Бокий Володимир, Оліферчук Микола, Терешкович Микола, а 4 жовтня цього ж року при повторному нападі на село загинули бійці винищувального загону Чечотка Петро, Галас Іван, Свидайчук Володимир, Мартинюк Іван.


Всього в боротьбі з бандами українських націоналістів загинуло 295 бійців Червоної Армії, внутрішніх військ НКВС–МВС, 281 працівник органів внутрішніх справ та міліції, 37 працівників органів НКДБ–ДГБ, 438 бійців винищувальних батальйонів та груп сприяння їм, а також груп охорони сіл.


Органи Радянської влади при широкій підтримці народних формувань, трудящих Волині в перші роки після вигнання фашистських окупантів нанесли ніщивні удари по військових формуваннях ОУН–УПА, і це негативно відзначилося на подальшому моральному та організаційному їх стані. Всі спроби керівників ОУН–УПА зупинити розклад не могли припинити цей процес. Більшість учасників банд та підпілля, які були обмануті націоналістичною пропагандою, зрозуміли безперспективність боротьби проти власного народу, чимало їх з’явилися з каяттям в органи Радянської влади, були прощені і прийняли участь у нормальному житті.


Ось, що писали звертаючись до тих, хто ще перебував у бандах, колишні упівці Андрій Расун, Мирон Литвин, Петро Драгуля та Петро Барсук: “Німецько–українські націоналісти говорили, що вони створюють свою армію для того, щоб вона служила українському народу. Якщо це так, то нащо ж ця, з дозволу сказати, армія грабує населення, спалює села, вбиває мирних ні в чому не винних людей? За що її брудними руками замордовано в селі Воротнів Теремнівського (тепер Луцького) району 74–річного українського діда Лося? За що її учасники замордували в селі Хорлупи Олицького (тепер Ківерцівського) району 12 сімей в складі 58 чоловік? Це справжня банда вбивць та грабіжників”.87)


В 1944–1945 роках в органи Радянської влади з’явилися з каяттям не одиниці, як це намагаються довести ініціатори реабілітації ОУН–УПА, а тисячі учасників банд, в переважній більшості насильно, під загрозою смерті рідним і близьким втягнутих до них. В 1944 році вийшло із лісів і з’явилося з каяттям 1043 чоловіки, а в 1945 р. – 3862.


21 грудня 1944 року в селі Новини Порицького (тепер Іваничівського) району добровільно здався курінний Василь Левочко (“Юрченко”) разом із своєю особистою охороною. В Шацькому районі до органів влади з’явився чотовий Іван Голядинець (“Стецько”). “Я давно зрозумів про безплідність боротьби проти Радянської влади і не покладався на створення “вільної” України, але не з’являвся лише тому, що нам тлумачили наші керівники, що нібито всіх, хто з’явиться, розстріляють. Але переконавшись в неправдивості слів своїх керівників, розпустив свою чоту – 30 чоловік і прийшов разом з двома”. 88)


В бандах панувала безідейність, недовір’я, моральне падіння. В селі Лаврові Луцького району тривалий час місцеві жителі Анатолій Ткач, Ростислав Доманський, Микола Кордунов, Микола Кондратюк були обмануті, перейшли на нелегальне становище і  забрані в банду. Коли ж один із них, Анатолій Ткач, почав висловлювати недовіру справі, з ОУН “Залісний” письмово доповів  про це: “Взяті “Неситим” в підпілля Доманський Ростислав, Ткач Анатолій, Микола Кордунов, Кондратюк Микола, Кондратюк Іван, Кондратюк Василь, Венгрук Євген не є дійсними революціонерами і можуть  тільки нанести шкоду нашій організації, а тому думаю, що вірно поступив з ними, що розстріляв. Це зроблено без всякого шуму. Знаємо тільки я і друзі “Конон” та “Неситий”.89)


Про моральне падіння окружного провідника ОУН “Стемида”, попівського сина із села Мислині Горохівського району Бондарчука Михайла, розповів у письмовому звіті шеф СБ  крайового проводу “Залісний”: “В 1947 році “Стемид” підбив перейти на нелегальне становище дівчину з села Новий Зборишів Горохівського району Ковальчук Марію, яку розмістив у себе в бункері, згвалтував і заразив сифілісом.


Обурена поведінкою “Стемида” Ковальчук написала на нього скаргу “Дубовому”, а останній доручив її перевірити “Гордею”, брату “Стемида”. “Гордей” розглянув скаргу Ковальчук і від імені оунівського суду виніс вирок розстріляти, зрозуміло, не свого брата “Стемида”, а Ковальчук Марію, і вона була розстріляна”.


Далі “Залісний” писав: “Я сам переконався на місці, що “Стемид” морально розклався. Ніякої організаційної роботи в дорученому районі не веде... З оточення “Стемида” втікали “Христя” та “Сухий” і тільки тому, що вони були обурені розбещеним способом життя “Стемида”. “Христя” та “Сухий” потім були затримані і за зраду ОУН розстріляні”.90)


Невпевненість у собі і навіть паніка охопила керівників проводів ОУН різних рівнів та різних курінних та сотенних. Кожен підозрював один одного в зраді, кожен бачив один в одному агента НКВС або сексота. Лютувала СБ, знищуючи кожного, на кого впала підозра. Так, крайовий провідник “Дубовий” лише в серпні 1945 року особисто розстріляв ряд низових керівників і вояків із власної охорони: “Лісовика”, “Сосну”, “Мирослава”, “Василя”, “Дорідного”, “Тріску”, “Волоцюгу”, “Хмеля”, “Орела”, “Коріня”, “Штахета”, “Босфора”, “Вовчака” – всього 13 чоловік.


Про масовість репресій стосовно вояків ОУН–УПА, яке здійснила СБ головного проводу ОУН “Москва”, засвідчує звіт, підписаний самим  Романом Шухевичем (“Тарасом Чупринкою”) 1 грудня 1945 року:























Надрайони


Ліквідовано


1. Луцький (5 районів)


113 чол.


2. Горохівський (6 районів)


145 чол.


3. Колківський (5 районів) 


313 чол.


4. Ковельський (4 райони)


135 чол.


5. Камінь–Каширський (6 районів)


889чол.


Референт СБ Ковельського окружного проводу ОУН “Федось” – Гаврилюк Микола на слідстві дав покази: “Будучи референтом СБ... я особисто з крайовим референтом СБ “Петром” та слідчим “Борисом” здійснювали чистку бригади УПА “Ярка”, де замордували 60 учасників УПА, які виявляли лояльність  і не хотіли служити в УПА”.91)


В звіті, виявленому в бункері „Дубового” 18 серпня 1950 року, записано, що 8 січня 1945 року: “... на хуторі с. Суховоля Луцького району роззброїв 38  учасників УПА, очолюваної “Ломоносом” сотні, яка діяла на території Демидівського району Ровенської області і за присудом СБ вони були знищені шляхом удушення за те, що підтримували створення замість ОУН на Волині НоРО”.92)


З метою недопущення дезертирства з УПА були створені військово–польові суди, які нещадно розправлялися з учасниками УПА.


До всіх сотенних був доведений каральний наказ № 26, в якому повідомлялося, що виїздний військово–польовий суд 3 листопада 1943 року розслідував справу про дезертирство козака із загону Богуна Семена Жемчуга з Малого Щенятина Порицького району (тепер Іваничівського) та Стасевича з м. Горохова і присудив їх до розстрілу. Вирок був виконаний 9 листопада 1943 р.


Цей же  суд присудив до розстрілу і розстріляв із загону “Голубенка” Шевчука Миколу (“Шпака”) та Леонтія Куришка (“Березу”).


Відродження  нормального життя,  покращання економічного становища, поступальний розвиток культури та освіти населення зміцнювало авторитет Радянської влади. І ті, хто знаходився в бандах, не міг цього не помітити. “Сильний вплив на населення зробила більшовицька пропаганда, в  зв’язку з цим серед місцевого населення підірвана довіра до ОУН”, – писалося в політичних звітах ватажків оунівських формувань та підпілля.93)


В 1949–1953 роках в області ще діяло кілька невеличких груп оунівців та одинаків. Як затравлені вовки, вони інколи здійснювали напади на колгоспи, окремих людей. Але доля їх була вирішена. Вони були знищені презирством народу.


За неповними даними, з вересня 1943 р. – по грудень 1954 роки на території Волині загинуло від рук бандитів з УПА та боївок ОУН в 746 населених пунктах області 8281 чоловік, з них 5099 чоловіків, 2127 жінок та 1055 дітей. З них безпосередньо в боях загинуло 514 чоловік, а інші вбиті підступно. Крім цього, отримали поранення 640 чоловік.


По районах картина виглядає таким чином:94)



  1. Володимир–Волинський (разом із містом) – 243

  2. Горохівський –  740

  3. Іваничівський –  371

  4. Камінь–Каширський –  869

  5. Ківерцівський –  799

  6. Ковельський (разом із містом) –  622

  7. Локачинський –  200

  8. Луцький  (разом із містом) –  751

  9. Любешівський –  534

  10. Любомльський –  446

  11. Маневицький – 1088

  12. Ратнівський –  332

  13. Рожищенський –  217

  14. Старовижівський –  598

  15. Турійський –  385

  16. Шацький –  86

Перемога над націоналістичним підпіллям та його збройними бандами у великій мірі залежала від  економічної та соціальної політики Комуністичної партії та Радянської держави.


Після звільнення області селянам було повернуто 48294 гектари землі, а малоземельним селянським господарствам прирізано 33454 гектари. Для особливо потерпілих господарств держава відпустила 61 тисячу пудів безпроцентної насіннєвої позики. Широко застосовувалася така своєрідна форма допомоги безкінним селянським господарствам у проведенні польових робіт. З цією метою в області було організовано 21976 супряг, які допомогли більше як 50 тисячам безкінних господарств і родинам фронтовиків.95)


На відміну від сучасних правителів, в ті важкі часи не було й затримки із виплатою пенсій і допомог населенню. Тільки в 1944–1945 роках інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї загиблих отримали понад 75 млн. карбованців.96)


Активно в області була проведена передплата на 4–у державну військову позику. Трудящі здавали останні свої збереження. В селі Кременець Рожищенського району на мітингу виступив Степан Панасюк, батько чотирьох синів–фронтовиків. Він сказав: “Я підпишуся на дві тисячі карбованців і відразу вношу одну тисячу. Зроблю все, щоб останні гроші внести як можна скоріше. Хай ці гроші допоможуть моїм синам скоріше розбити клятого ворога німецький фашизм”. До 14 травня 1945 року 4–а державна військова позика в області була розміщена повністю на суму 37,2 мільйони карбованців.97)


Велике значення для залучення широких кіл населення до роботи місцевих органів Радянської влади, для активізації протидії націоналістичній пропаганді мали проведення  нарад із різними прошарками населення. Тільки в 1944 році було проведено 5 таких обласних нарад: 14–17 жовтня – нарада вчителів, 12–13 листопада – нарада представників інтелігенції, 3–4 грудня – нарада селян, 10–11 грудня – нарада активу молоді, 23–24 грудня – нарада працівників культурно–освітніх установ. В 1945 році були проведені наради робселькорів, голів постійно діючих земельних комісій сільрад, активу пайовиків споживчої кооперації, активу жіночих рад.


На цих нарадах самі їх учасники в своїх виступах гостро підіймали питання про боротьбу з бандами українських націоналістів. Особливо в цьому плані була нарада жінок області. Одна з виступаючих Г. Шворак сказала: “Мене ці звірі може завтра вб’ють, але я буду знати, за що загину. Я закликаю всіх нищити бандитів, бо це найлютіші наші вороги”. А виступаюча із села Переспа Рожищенського району Т. Шарунович заявила: “Ми, жінки, вимагаємо знищити тих бандитів, які не хочуть ставати до чесної праці, заважають нам працювати. Ми вже виявили і спіймали кількох бандитів та передали їх органам Радянської влади. І ми будемо так робити доти, доки навколо нашого села в ближніх лісах не буде жодного бандита”.98)


Зростання політичної зрілості і переконаність в силі Радянської влади полягала у створенні на селі первинних партійних осередків та комсомольських організацій. Першою організацією КПУ на селі була організація в селі Переспа Рожищенського району (травень 1945 року), а в 1947 році на селі вже працювало 5 радгоспних та 16 колгоспних, 37 територіальних парторганізацій та кандидатських груп. Крім цього, на селі працювало 133 комуністи–одиночки.99)


Більш  інтенсивно зростали ряди комсомолу Волині. Вже на 1 квітня 1945 року на селі функціонувало 245 сільських територіальних організацій комсомолу, до яких входило 1688 комсомольців, а в 1947 році комсомольські організації діяли в 589 селах та 213 колгоспах області. До їх складу входив 8181 комсомолець. 100)


Від рук оунівців  загинули секретарі райкомів  комсомолу: Михайло Зуй – Іваничівського, Григорій Каверін та Олексій Опаренюк – Озютичівського, Віль  Музиченко – Турійського, Марія Сильченко – Торчинського, Олексій Солоненко – Сенкевичівського районів, секретарі   сільських   комсомольських  організацій  Степан Наход, Лідія Чиж, Марія Козак, Андрій Ярмолюк, Валентина Амосова та інші.


З кожним роком зростала підтримка населенням Волині Радянської влади. Про це свідчать наслідки виборів до Верховної Ради СРСР, верховної Ради УРСР та в місцеві ради різного рівня, хоча націоналістичне підпілля та банди ОУН саме до цих політичних кампаній мобілізовували свої зусилля, щоб зірвати хід підготовки та проведення виборів. Крайовий референт пропаганди ОУН “Черлан” надіслав в усі низові організації ОУН спеціальну інструкцію, в якій вимагав: “Політичну акцію по бойкотуванню виборів розпочати серед населення 1 лютого 1946 року, щоб не дати більшовикам орієнтуватися в нашому дійсному ставленні до виборців”. 101)


Вони повсюдно розповсюджували антивиборні листівки, обстрілювали виборчі дільниці, вбивали агітаторів, залякували населення. Такі факти мали місце в селі Грузятин Колківського (тепер Маневицького), Малий Порськ Голобського (тепер Ковельського), в селі Залісся Ратнівського районів.


І вибори показали, що населення дуже активно підтримувало кандидатів у вищі та місцеві органи влади, тим більше, що в переважній більшості своїй це були місцеві жителі, представники всіх прошарків населення, різних галузей народного господарства.


Ще більше переконували волинян значні зміни в економічному та соціально–культурному розвитку області. Процес відбудови народного господарства відбувався швидкими темпами. На 1 січня 1949 року був досягнутий довоєнний рівень промислового розвитку. В 1949 році завершено колективізацію сільського господарства. Розпочалося будівництво вугільних шахт, спорудження нових промислових підприємств, проведення радіофікації та електрифікації населених пунктів, будівництво шляхів.


Практична участь у соціалістичному будівництві сприяла швидкому зростанню великого загону партійних, радянських і господарських  працівників  із  числа місцевого активу. Вже в 1950 році серед районних працівників було 6000 чоловік, або 80 процентів із числа місцевого населення, а серед 1074 голів колгоспів – 780 були волинянами за місцем народження.


Країна поважала працю трудівників, займалася підвищенням їх професійної підготовки, гідно відзначала їх трудові  успіхи. В 1948 році за вирощення високих урожаїв 159 колгоспників і колгоспниць були нагороджені орденами та медалями 102), а в 1951 році на Волині з’явилися перші Герої Соціалістичної Праці.


Особливо помітні були зміни у розвитку освіти, культури та сільського господарства. Якщо у 1945 році в області налічувалося понад 72 тисячі неписьменних і малописьменних, то на кінець 40–х років з цим було покінчено. В 1949 році була введена обов’язкова загальна семирічна освіта.


Великого розвитку досягнуто було в роботі культурно–освітніх закладів. За 1945–1952 роки кількість клубів та хат–читалень було збільшено вдвічі (з 550 до 911), гуртків художньої самодіяльності з 365 до 2610, а їх учасників із 5771 до 31368.103)


Всі ці зміни свідчили, що Радянська влада отримала всебічну підтримку волинян. Вони не лише повірили у її стабільність, а й працювали на зростання всіх галузей народного господарства. І це була відповідь українським буржуазним націоналістам. Волиняни свідомо стали на шлях соціалістичного розвитку.


Те, що відбулося в 1991 році, було зроблено поза їхньою волею, бажань і прагнень. і будь–які спроби сучасних правлячих кіл, націонал–демократів  реабілітувати ОУН–УПА стали для волинян трагедією. Але вони ніколи не забудуть, хто приніс їм дійсну свободу, незалежність і добробут, а хто заважав цьому. Вони не забудуть важкі, героїчні, творчі і водночас драматичні 40–і роки. Не забудуть, хто загинув у боротьбі за владу Рад, і тих, хто ніс їм смерть.


Не забуваймо ж ніколи проникливої та мудрої оцінки, яку дав “тупоголовому націоналізмові” і лісовим вовкунам–оунівцям воїн–фронтовик, славетний український письменник Олесь Терентійович Гончар: “Засліплені люттю до радянських людей, чужорідні і чужі своєму народові, вони вирізували ночами цілі родини активістів, палили хати, на очах матерів кидали їхніх дітей у криниці... І ці душогубники, що стільки замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони  ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу. Не приймала й ніколи не прийме їх Україна. Як і всі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву і презирства народного”.        


ТАВРОВАНІ  ПРЕЗИРСТВОМ  НАРОДУ


В своїй книзі “Як і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни” наш земляк із села Мощена Ковельського району, відомий дослідник проблем націоналізму, доктор історичних наук Віталій Іванович Масловський, з’ясовуючи, чому оживився націоналізм на Україні, пише: “Справа в тому, що поширилось учора, і продовжує ширитись сьогодні, історичне шумовиння про те, що націоналістичний рух 40–х років у Західній Україні був нібито “національно–визвольною боротьбою” українського народу та що ОУН–УПА завжди опиралась на “власні сили”, а в роки минулої війни націоналісти з ОУН вели війну “на два фронти”, – “проти більшовиків і проти фашистів”. Тому–то, не питаючи думку народу України, нинішні поборники інтегрального (всеохоплюючого) націоналізму не тільки реанімують колишні націоналістичні організації типу ОУН, але й творять численні нові організації й угруповання під вивіскою націонал–демократії, вихваляють творця войовничого націоналізму Д. Донцова, віддають шану колишнім бойовикам  ОУН–УПА  як національним героям, споруджують пам’ятники, вимагають державних пенсій і немалих компенсацій від “демократичної” влади (а отже народу), забувши про свої незліченні злочинства проти того ж народу”.104)


В підготовленій  мною брошурі йдеться про “героїчні чини” боївок ОУН–УПА на Волині. Подібне відбувалося і на Рівненщині, і на Галичині (Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині), в дещо меншій мірі на Буковині та Закарпатті – всюди, де діяли оунівські структури, націоналістичне підпілля та збройні загони ОУН–УПА чи їх модифікації.


Нехай читача не дратує велика кількість посилань на архіви, цитування документів та свідчень оунівців на слідстві. Але саме ці джерела, цифри та факти, особливо документи, що вийшли з надр ОУН–УПА, відповідатимуть на питання, які викладені в брошурі.


Необхідність підготовки цього матеріалу полягає ще й у тому, що сьогоднішні апологети необандерівщини як у своїх писаннях, так і у виступах на телебаченні, по радіо постійно посилаються на те, що для всебічного вивчення питання, тим більше звинувачення керівництва ОУН–УПА в союзі з фашистами, в їх службі на них немає достатньої документальної бази. Навіть цей невеличкий за обсягом матеріал доводить, що документів більш, ніж достатньо. Чого нема у захисників бандерівщини, так це бажання говорити і писати правду.


Ще одна обставина, яка спонукала мене взятися за написання брошури, так це ознайомлення із “проміжним звітом робочої групи по підготовці історичного висновку про діяльність ОУН–УПА”, яку очолює відомий ще з радянських часів історик, заступник директора Інституту історії України НАН України С.В. Кульчицький.


Як стверджують підписанти того “Проміжного звіту”, ”... проблема виникає на рівні історичної оцінки військової формації, якою була Українська повстанська армія і політичної сили, яка її створила – Організації українських націоналістів”.


Викладені на папері перші підсумки досліджень робочої групи дають підставу стверджувати, що її члени, не говорячи про те, що відкинули оцінки, дані ОУН–УПА радянськими істориками та дослідниками, в ряді випадків колишні і свої, проігнорували оцінку, яку дав їм відомий Нюрнберзький процес, котрий судив фашистських керівників Німеччини та вермахту, які ініціювали і розв’язали Другу світову війну, під час котрої формування СС, СБ, гестапо та підтримані ними різні націоналістичні формування, в тому числі й ОУН–УПА, скоїли жахливі злочини проти людства.


Висновки цього міжнародного трибуналу відомі. Ними керуються і їх дотримуються уряди країн світу, в тому числі й Німеччина. Але в Україні з’явилися політичні сили, частина яких названа і в  “Проміжному звіті...”: “...Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське братство УПА та ряд партій, що їх підтримують, – ОУН, УРП, НРУ, Всеукраїнське об’єднання ветеранів Другої світової війни та інші, які наполегливо ініціюють питання про реабілітацію ОУН–УПА і визнання їх воюючою стороною.


Потрібно сказати, що підготовлений “Проміжний звіт...” являє собою ніби теоретичне підґрунтя на підтримку спроб Кабміну протягнути через Верховну Раду України Закон України “Про відновлення історичної справедливості в боротьбі за свободу і незалежність української держави в період з 1939 р. до середини  50–х років”. Навіть дитині зрозуміло, що ці роки є роками активної діяльності банд ОУН–УПА.


Наведені в брошурі документи переконливо засвідчують, що саме в ці роки ОУН, використавши розв’язану гітлерівською Німеччиною війну і окупацію України, не лише підтримувала фашистів, а й здійснювала справжню війну проти власного народу і допомагала ворогу воювати проти Радянської держави, складовою частиною якої була й Радянська Україна.


Цілком слушно пише дослідник Олександр Ткачук, що великою і безсовісною брехнею є розмови про те, що ОУН ніби пішла служити Гітлеру, сподіваючись реалізувати з його допомогою ідею “Української соборної самостійної держави” (УССД). Ще в 1939 році рупор ОУН газета “Українське слово”, яка виходила в Парижі, писала: “Німці і не думали про створення незалежної української держави, або про такі абстрактні рішення, як самовизначення народів... Німеччина думала про Україну, як колонію, колонію, яка населена підданими, народом прислужників, які будуть працювати на “панів” (за висловом Гімлера), а не як про незалежну державу, яка має свій керівний клас, свої власні культурні кола і свій уряд”.105)


Не інакше, як блюзнірством потрібно назвати спроби приписати ОУН національно–визвольну боротьбу, “національні змагання”. Відомо, що в роки Другої світової війни вістря всіх відомих національно–визвольних рухів були спрямовані проти фашизму та японського мілітаризму. Між тим, ОУН спрямовувала свою діяльність проти Радянського Союзу, який був основою антигітлерівської коаліції. ОУН та її збройні формування були однією з ланок загальноєвропейського колабораціонізму.


Тим більше, не була боротьба ОУН–УПА національно–визвольним рухом у повоєнні роки. Вона не представляла інтереси значної частини українського народу, була локальним явищем, зосередивши свою діяльність у західноукраїнських областях, населення яких, в переважній своїй більшості, також не визнавало ні ідеології ОУН, ні злочинної практики ОУН–УПА, а потім й оунівських банд.


Невірними і нічим не підтвердженими є висновки цієї робочої групи, що  “боротьбу з націоналістами у західних областях Радянська влада здійснювала передусім руками уродженців східних областей”.


Для  боротьби  з  оунівськими бандами  в  кожному районі західноукраїнських областей  були створені винищувальні батальйони, які складалися в більшості з місцевого населення. На 15 лютого 1945 року в їх складі нараховувалося понад 24 тисячі чоловік. Крім цього, в переважній більшості сіл самостійно створювалися групи сприяння винищувальним батальйонам та групи самозахисту. Вони створювалися в першу чергу, для захисту життя своїх односельчан, рідних та близьких, нарешті, самих себе. Тільки таких груп в лютому 1945 року нараховувалося 2336, до складу  яких входило також 24 тисячі чоловік.106) Саме завдяки їм, їхньому знанню місцевих умов, людей вже в 1944–1945 роках вдалося в основному покінчити із великими оунівськими угрупованнями.


Таким чином, західноукраїнські землі не були вотчиною ОУН, а стали жертвою бандерівського обману, морального і фізичного терору. І не вина в цьому їх населення, а біда десятків тисяч неосвічених юнаків та дівчат Волині, Рівненщини, Галичини, які обманом, силою, під загрозою смерті самих та їх близьких, обдурені облудними  націоналістичними ідеями та привабливими гаслами  за волю і незалежність, були втягнуті в банди, брали участь в здійсненні злочинів, гинули під час зіткнень з військово–чекістськими групами та винищувальними батальйонами, а їхні сім’ї репресовувалися владою, вивозилися далеко від рідної землі і несли на собі презирство людей за вільні чи невільні  злодіяння їхніх батьків та синів.


Не звернули увагу члени робочої групи, готуючи “Проміжні висновки...” на творчу працю Радянської влади, її кадрову політику, які були важливою ланкою в боротьбі з бандами ОУН–УПА та націоналістичним підпіллям, націоналістичною ідеологією взагалі, на цілий комплекс економічних та соціальних заходів, що застосовувалися нею. Всі ці складові утверджували населення  в швидке відродження зруйнованого війною та разючі зміни в житті людей, переконували його в стабільності влади Рад і створювали їй міцний тил, залучали на її сторону симпатиків із місцевого населення.


Водночас терор оунівців, особливо проти представників Радянської влади, а вони в переважній більшості своїй були місцевими, терор проти вчителів, медпрацівників, культпрацівників, партійно–радянського та комсомольського активу, пограбування населення, яке й так не мало достатків, демонізувало їх, відштовхувало від оунівців населення, котре допомагало владі виявляти їх залишки і ліквідовувати.


З чим цілком можна погодитися, так це з висновком робочої групи „Проміжних висновків...”, що “найбільша трагедія історичного моменту полягала в тому, що це була братовбивча війна”. Але треба лише додати: ініційована, здійснювана українськими націоналістами проти волі самого народу, але від  його імені. Тому вони й були зметені його презирством. Це і засвідчують наведені факти.






При  підготовці  брошури  використані матеріали, надані  доброї  пам’яті,







АБРАМОВИМ Миколою Степановичем,


довголітнім працівником органів державної безпеки.






Джерела  і  література



  1. Ленін В.І. Повне  зібр. творів, т. 30, с. 108.

  2. Україна в Другій світовій війні, у документах. Збірник німецьких архівних документів.   Т. 1, Львів,  1997 р., с. 110.

  3. ТКАЧУК А.В. Перед судом истории. Киев, 2000 р., с. 70, 73, 76.

  4. ІВАНИЧУК В. Національна проблема і практика ОУН–УПА в журн. “Комуніст” № 3, 2000 р., с. 87.

  5. Там же.

  6. Архів УСБ у Волинській області. Кримінальна справа Івана Скопюка ("Улас", "Сатана").

  7. Там же.

  8. Архів УСБ у волинській області, спр. 12 за 1941 р., арк. 130–143.

  9. Там же.

  10. НАКОНЕЧНИЙ В. Відповідь злостивцю. Газ. „Радянська Волинь”, від 10.01.2002 р.

  11. Там же.

  12. МАСЛОВСЬКИЙ В.І. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової  війни, Москва, 1999 р., с. 79.

  13. Там же, с. 82.

  14. Газ. "Львівські вісті", від 26 серпня, 1941 р.

  15. НАКОНЕЧНИЙ В. А. „Холок ост на Волині: жертви і пам'ять”, Луцьк, 2003 р., с. 85.

  16. Волинь радянська. Збірник документів і матеріалів, Львів, "Каменяр", 1971 р., т. ІІІ, с. 134–135.

  17. МАСЛОВСЬКИЙ В.І. З ким і проти кого.., с. 110.

  18. Там же.

  19. Історія Волині. З найдавніших часів до наших днів, Львів, вид–во “Вища школа”, 1988 р., с. 128.

  20. НАКОНЕЧНИЙ В. А. Волинь в полум'ї боротьби. В кн. І наша частка в перемозі, Львів, "Каменяр", 1987 р., с. 23.

  21. Волинь радянська. Збірник документів і матеріалів, ч. ІІІ, Львів, "Каменяр", 1976 р., с. 93.

  22. Нариси  історії Волинської обласної партійної організації, Львів, “Каменяр”, 1981 р., с. 78.

  23. МАСЛОВСЬКИЙ В.І. З ким і проти кого.., с. 81.

  24. Там же.

  25. МЮЛЛЕР НОРБЕРТ. Вермахт и оккупация,  М, 1974 р., с. 74.

  26. МАСЛОВСЬКИЙ В.І. З ким і проти кого..

  27. НАКОНЕЧНИЙ В.А. Волинь в полум’ї боротьби, Луцьк, 1975 р., с. 16.

  28. ЗАМЛИНСЬКИЙ В. Караюча земля, Львів, “Каменяр”, 1965 р., с. 159.

  29. Там же, с. 161.

  30. Книга пам’яті України. Волинська область. Львів, 1995 р., с. 6; Архів СБУ у Волинській області, спр. 61, т. 3, ч. ІІ, арк. 18.

  31. Архів УСБ у Волинській області, спр. 22085. Кримінальна справа на Ю. Стельмащука (“Рудого”).

  32. Тема масового знищення польського населення висвітлена в кн.: ПОЛІЩУК В. Гірка правда.   Злочинність ОУН–УПА. Торонто–Варшава–Київ, 1995 р., с. 483;  Turowski I. Siemaszko W. Zbrodnie nacionalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polski la Wolynia 1939–1945. Warszawa, 1990; Siеmaszko W., Siemaszko E. Ludobojstwo dokonane pzzez nacionalistow ukrainskich na ludnoscy polskiej Wolynia 1939–1945,  Warszawa, 2001 р. в 2–х томах, 1450 стр.

  33. Архів УСБ у Волинській області, спр. 11315, т. І, ч. ІІ, арк. 16.

  34. Архів УСБ у Волинській області. Кримінальна справа на М. Кас’яна (“Хмару”).

  35. ЗАМЛИНСЬКИЙ В. О. З вірою у перемогу, К, 1976 р., с. 139, 165.

  36. Свідчення Єрвіна Штольце зберігаються в ЦА ФСБ Росії.

  37. ЗАРІЧНИЙ В.  “УПА: міфи і реалії”. Газ. “Робітнича газета”, квітень 1991  р.

  38. ЗАРІЧНЯНСЬКИЙ М. "Мертві застерігають живих".  Газ. "Діалог", 1995 р., №8.

  39. Архів УСБ України, спр. 393.

  40. Архів УСБ у Волинській області. Кримінальна справа на Д. Загорівського.

  41. ЦДАГО України, ф. 73, сп. 1, спр. 1, арк. 116–117.

  42. Архів УСБ України. Кримінальна справа на командира військової групи УПА “Тютюник”, Ф. Воробця.

  43. Архів УСБ у Волинській області. Кримінальна справа на курінного УПА “Карого”.

  44. Архів УСБ у Волинській області. Кримінальна справа на сотенного “Остапа” Брися Олексія.

  45. Газ. “Краківські вісті”, від 28 червня 1940 р.

  46. Газ. “Краківські вісті”,  від 16 листопада 1940 р.

  47. ЦДАВОДВУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 90, арк. 9.

  48. НАКОНЕЧНИЙ В. “Яка тяжка вона та зрада”, Газ. “Справедливість”, від 03.06.1994 р.

  49. ДМИТРУК К. Свастика на сутанах. К, 1973 р., с. 257.

  50. Обіжчик зберігається в бібліотеці Волинського облдержархіву.

  51. Там же.

  52. ДМИТРУК К. Свастика на сутанах, с. 138.

  53. ЦДАВОДВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 90, арк. 15.

  54. Газ. “Український голос”, м. Луцьк, від 5 квітня 1942 р.

  55. ЦДАВОДВУ, ф. 3833, п.1, спр. 90, арк. 15.

  56. Там же, арк. 17.

  57. Там же, арк. 19.

  58. ДАНИЛЕНКО В. А. Святенник з абвергрупи 29, К., 1979 р., с. 20.

  59. ЛЕНІН В. І. Повне  зібр. тв.,  т. 36, с. 144.

  60. Державний архів Волинської області (далі ДАВО), ф. 1–п, оп. 2, спр. 11, арк. 13.

  61. ДАВО, ф. 1–п, оп. 2, спр. 14, арк. 15.

  62. ДАВО, ф. 1–п, оп. 2, спр. 14, арк. 18.

  63. ДАВО, ф. 1–п, оп. 2, спр. 8, арк. 13, 16, 17.

  64. НАКОНЕЧНИЙ В. А. Боротьба трудящих Волині проти банд українських буржуазних націоналістів. Український історичний журнал, 1976 р., № 3, с. 56.

  65. ЛЕНІН В. І. Повне зібр. тв.,  т. 43, с. 9.

  66. МАНУЇЛЬСЬКИЙ Д. З. Українсько–німецькі націоналісти на службі. К., 1946 р., с. 20.

  67. ДАВО, ф. 1–п, оп. 2–а, спр. 4, арк. 16.

  68. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні 1941–1945. Київ, 1969 р., т. ІІІ, с. 141.

  69. ДАВО, ф. 1–п, оп. 2–а, спр. 4, арк. 16–17.

  70. Архів УСБ у  Волинській області, спр. 11315, ч. ІІ, ч. ІІІ, арк. 89.

  71. Там же, арк. 283.

  72. Архів УСБ у Волинській області, спр. 67, т. 5, арк. 124.

  73. Архів УСБ у Волинській області, спр. 11315, т. ІІ, ч. ІІ, арк. 92.

  74. Архів УСБ у Волинській області, спр. 67, т. І, ч. ІІ, с. 8.

  75. Там же, с. 16.

  76. ЦАМО Російської Федерації, ф. 361, оп.6092, спр.209, арк. 69.

  77. Таблиця складена на підставі „Книга Пам’яті України. Волинська область” в 3–х томах. Вид–во „Каменяр”, 1995–1996 рр., Львів та списками сільрад при підготовці „Книга Скорботи України. Волинська область”.

  78. ДАВО, ф. 11–п, оп. 1, спр. 79, арк.99.­

  79. Там же, арк. 104.

  80. ЦАГО  Росії, ф. 17, оп. 88, спр. 352, арк.. 36.

  81. Архів УСБ у Волинській області, спр. 11315.

  82. Архів УСБ у Волинській області, спр. 11315, т. 2, ч. ІІ, арк. 89.

  83. КАЛИНИН М.И. Все для фронта, все для победы. Статьи и речи. Ленинград 1943 г., с. 101.

  84. ДАВО, ф. П–1, оп. 1–а, спр. 2, арк. 122.

  85. Правду не здолати. Львів, "Каменяр", 1974 р., стор. 168.

  86. ДАВО, ф. 1–п, оп. 1, спр. 166, арк. 18.

  87. ДАВО, ф. 1–п, оп. 1–а, спр. 1, арк. 1.

  88. Архів УСБ у Волинській області, спр. 67, т. 6, ч. ІІ, арк. 136.

  89. Архів УСБ у Волинській області, спр. 67, т. 4, ч. ІІ, арк. 98–102.

  90. Архів УСБ у Волинській області, спр. 39, за 1945, т. І, арк. 222–223.

  91. Архів УСБ у Волинській області. Кримінальна справа на Гаврилюка Миколу “Федося”.

  92. Архів СБУ у Волинській області, спр. 61, т. 3, ч. ІІ, арк.. 79.

  93. Архів СБУ у Волинській області, спр. 20224.

  94. Підраховано по матеріалах актів державної комісії по визначенню збитків нанесених німецько–фашистськими загарбниками Волинської області, книгах (позиція 18), слідчих та кримінальних справах УСБ по Волинській області, матеріалах робочої групи обласної Книги Пам'яті.

  95. ДАВО, ф. 1–п, оп. 1, спр. 39, арк.. 48

  96. ДАВО, ф. 1–п, оп. 1, спр. 216, арк. 458.

  97. ЦДАГО України, ф. 17, оп. 48, спр. 687, арк. 3.

  98. ДАВО, ф. 1–п, оп. 2, спр. 20, арк. 37.

  99. ДАВО, ф. 1–п, оп. 1, спр. 126, арк. 8.

  100. Там же.

  101. ДАВО, ф. 1–п, оп. 2–а, спр. 4, арк. 19–20.

  102. Нариси Волинської обласної партійної організації, Львів, “Каменяр”, 1981 р., с. 136.

  103. ДАВО, ф. 410, оп. 2, спр. 93, арк. 179.

  104. МАСЛОВСЬКИЙ В. І.  Як і проти кого...,  с.3.

  105. ТКАЧУК А.В.  Перед судом истории. с. 248.

  106. Там же, с. 198.




Віддруковано в лютому 2004 р.


Формат 60 х 84 1/16 Друк офсетний


Обл.-видавн. арк–4.35. Ум. друк арк–4.4


Тираж 100.


Робоча група по підготовці та виданню


Книги Пам’яті України. Волинської обл..


43025, м. Луцьк, вул. Шопена, 12


Ви можете обговорити цей матеріал на наших сторінках у соціальних мережах