“РІШУЧЕ НАПИСАВ В АНКЕТІ ВІКУ: «Я КОМУНІСТ – І ЦИМ УСЕ СКАЗАВ»” 22 жовтня народився велетень української радянської літератури Борис Олійник (1935-2017 р.р.)

“РІШУЧЕ НАПИСАВ В АНКЕТІ ВІКУ: «Я КОМУНІСТ – І ЦИМ УСЕ СКАЗАВ»” 22 жовтня народився велетень української радянської літератури Борис Олійник (1935-2017 р.р.)


Будьмо відвертими, кожний з тих, хто схильний до письменницького загалу, або, як говорили давніх-давен, до красного письменництва, пам’ятає, не забуває ані на мить    ці наріжні камені свого творчого надбання, на яких наголошував  ще невмирущий Максим Горький.  Народність. Патріотизм Дружба народів. Любов до Вітчизни. Інтернаціональне братерство. Чуття єдиної родини. І все це в поєднанні з високою літературною майстерністю.  Додамо сюди ще безмежну відданість тим ідеалам і переконанням, які сповідували твої батьки і які вони відстояли в класових боях та жорстоких січах з нацистською чумою.

…Шестирічний Боря провів батька  до мосту через річку. Той помахав синові з протилежного берега. Сапери поспішали висадити переправу в повітря: наближалися німецькі танки. Про батькову долю сім’я довідається через довгі вісім років. Весь цей час дитяче серце краяли безмежна туга і розпач за найдорожчою в світі людиною. Їх він згодом виллє  у цих рядки: «Та батьку… Та де ж ти? Ми тридцять віків тебе чекали!?»

А цю мініатюру поет присвятить  солдатським вдовам, на тендітні плечі котрих ліг весь тягар відбудови зруйнованого  повоєнного села. В образі двох вербиченьок поет увічнив подвиг материнський подвиг, кому не було зайвої хвилини часу, аби   поплакатися на свою долю. Одній треба було поспішати на буряковий лан, іншу чекала тваринницька ферма.  А ще порати домашнє господарства. А ще діточки, яких треба було  вчити, ставити на ноги,пускати  в  світ між добрих людей.     

Говорили – балакали

дві верби за селом.

Потім тихо поплакали

дві верби за селом.

А про що, а за чим

говорили-балакали,

потім тихо поплакали

Дві верби за селом.

Говорили-балакали

дві вдови за селом,

Потім тихо поплакали

дві вдови за селом.

А про що, а за що

говорили-балакали,

потім гірко поплакали

дві верби за селом.

Першого свого вірша Борис Олійник приніс до редакції  районної  газети. В невеликому колективі редакції разом з друкарнею  хлопчика добре знали: тут інструктором районної газети до війни працював його  батько. Звідси добровольцем пішов на фронт. Не думав юнак тоді-не гадав. що з невеликої газети, обсягом в два друкованих аркуша, почнеться його шлях у велику літературу.

Роки навчання на факультеті журналістики сплинули, мов один день. Перше самостійне завдання: підготувати цикл публікацій з однієї з ударних комсомольських будов Донбасу  для газети «Молодь України» під назвою «За Сіверським Дінцем». Невдовзі вона вийшла окремим виданням.   Уже перша його збірка «Б’ють  у крицю ковалі» засвідчила, що в українську радянську поезію прийшов вишуканий і разом з тим гранично наближений до глибинних витоків народного життя, вимогливий до себе, здатний постійно тримати руку на пульсі часу. Назва  наступних його книг  в цім остаточно переконала: «Вибір», «Відлуння», «Гора», «Двадцятий вал», «Заклинання вогню», «Істина», «Коло», «Міра», «На лінії тиші», «Сива ластівка».

І найперша висока, але не остання в його плідному і різномаїтому творчому житті – премія Центрального Комітету ЛКСМ України  імені Миколи Островського.  Багато  його поетичних творів згодом зажили самостійним життям,  покладені на музику, їх любили використовували режисери й актори у своїх театральних виставах. Здавалося б, чим би можна було б найбільше скорити читачів, як не «Піснею про рушник» Андрія Малишка? Але «Пісня про матір» Олійника  потрясла  до глибин душ людських і струн серця:  

Посіяла людям літа свої

літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей,

як на світі жити,

Зітхнула полегко і тихо пішла за межу.

……………………………………………………………..

Лишайтесь, матусю,

навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась,

красива, як доля.

Махнула рукою –

злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», -

і стала замисленим полем.

На цілу планету,

на всі покоління й віки.

Мужнів і міцнів його поетичний талант, разом із ним росла й квітнула Радянська Україна. Як визнання його безперечних заслуг перед вітчизняної літературою додавалися нові почесні звання, почесті, відзнаки. Доводилося бачити немало віршувальників, котрі ,видавши дві-три книжечки, вважали, що вони вже «взяли бога за бороду». Борис Ілліч, як і раніше, був добрий, відкритим. душевним у спілкування з колегами та й численними читачами. І в душі вважав. що найкраща книга та, яка ще не написана, яка дозріває в його багатій уяві. До всього цього додавалися дедалі нові й нові громадські турботи. Незабаром Олійника обрали секретарем партійного комітету Київської міської письменницької організації. За часів його секретарювання двері парткому завжди були широко відчинені   для колег та однодумців по спільній справі.  Більше десяти років стояв Борис Олійник біля керма партійного комітету і щоразу комуністи підтверджували йому своє високе довір’я.

Він не був би самим собою, коли б не приєднав свого рішучого голоса до патріотичного письменництва, котре   виступила з рішучим протестом проти наміру побудувати канал Дніпро – Дунай, який би в результаті реалізації цього лихого задуму -  дві  найбільші ріки Європи могли стати  величезною стічною канавою. Це воно стало на заваді спорудження нових атомних електростанцій у Криму та біля Чигирина на Черкащині.  Олійник виїздить на місце аварії Чорнобильської АЕС, скрупульозно і вимогливо аналізує  причини небаченого на просторах Союзу ядерного каталізму, аби не допустити повторення подібних випадків у подальшому.

Країна не зчулася, як її  накрила  підступна хвиля горбачовської перебудови з її облудними гаслами «нового мислення», гласності, демократизації, «закликів більше соціалізму», прискорення тощо. Мов за помахом чарівної диригентської палички почали одна за однією спалахувати конфлікти та сутички на грунті міжнаціональної ворожнечі. Грузія, Абхазія, Південна Осетія, Азербайджан, Литва, Латвія, республіки Середньої Азії. Заступник голови Ради Національностей Борис Верховної Ради СРСР Олійник ледь встигав  дістатися з однієї  гарячої точки до іншої , аби знайти порозуміння між протилежними сторонами, намагався спільно з ними розв’язувати проблеми, більшість з яких носила явно штучний характер.

Спроба Державного комітету з надзвичайних ситуацій взяти в свої руки дальший перебіг подій, аби не допустити фатальних наслідків, закінчилася поразкою. Після свого повернення до Москви добровільний «в’язень» Форосу підійшов до Бориса Олійника зі словами:

- Так що  робитимемо далі, Борю?

- Пленум, очевидно, треба терміново скликати!..

Горбачов змінився в обличчі. Судячи з усього, він втратив будь який інтерес до подальшого продовження розмови на цю тему. 25 серпня 1991 року Єльцин підписав бузувірський указ про заборону КПРС.  Згодом Борис Олійник збагне, що кожен з цих двох лихоманців добре відіграв заходом йому відведену роль, котра завершиться непоправною трагедією для народів Великої Держави.

Повернувшись додому з Москви, письменник одразу взявся за перо. Гаяти часу не можна, поки жили в серці кремлівські враження, кипіли і разом із тим відстоювалися, просилось на папір. Публіцистичне видання «Князь пітьми. Два роки в Кремлі» вийшло в світ небаченим за тих часів небаченим тиражем, неодноразово перевидавалася. В цих своїх  спогадах він рішуче зірвав маски з Горбачова та його оточення, показав їх лицемірство, підступність, нещирість, цинічне нехтування довір’ям сотень мільйонів співвітчизників, їх невиправданих надій. Поява «Князя пітьми» в таборі горбачовців була рівноцінною вибухівці величезної сили, допомогла остаточно позбутися ілюзій серед тих, що невдасі-президенту буцімто всіляко перешкоджали, а ще всупереч базіканням, що Радянський Союз нібито взагалі не підлягав реформуванню. 

Вороги Бориса  Олійника не могли подарувати його принципової  відвертості, згодом йому стало відомо, що виношувався намір про фізичне його усунення. Не  склалося. Поряд з поетом були його віддані товариші, спільники й однодумці. На дочасних довиборах в Запорізькій області  поета  обрали народним депутатом України, він увійшов до складу депутатської фракції Компартії України.  Невдовзі  став головою парламентського Комітету із закордонних зв’язків. На визнання високих заслуг перед європейським парламентаризмом йому було присвоєно звання Почесного члена ПАРЄ. Варто до всього цього додати, що з 1997 року і до останніх днів свого життя Борис Ілліч обіймав посаду голови Українського Фонду культури. Це його зусиллями збережені невичерпні скарбниці культури, мистецтва і духовності.  

Аби в кожного, хто,можливо, читає ці рядки,не склалося враження що парламентська та громадська робота з головою поглинула поета, навпаки, він відгукується на животрепетні сучасності, що органічно поєднані з історією України. Виходить з під пера його поема «Трубить Трубіж».  Вона стала свого роду  нагадуванням нинішньому і грядущому поколінням про їх високу відповідальність за майбутнє країни, про долю їх нащадків

Трубить Трубіж. На роковій межі

В останній бій виходимо при слові,

Бо тільки слово збереже в основі

Безсмертя української душі.

Поема удостоєна найвищої відзнаки партії комуністів України – премії імені В. І. Леніна Центрального Комітету Компартії України.

Під гуркіт жорстоких бомбардувань, в тім числі повітряних «гостинців» з урановим начинням, завершувався ХХ вік.  Спільнота в особі НАТОвських людожерів заходилися трощити, шматувати на клапті миролюбну Югославію, де віками в дружбі й злагоды жили серби, чорногорці, словенці,  угорці, македонці. Голова парламентської делегації ПАРЄ Борис Олійник, спираючись на чітку і недвозначну позиції Компартії України і прогресивної спільноти, з високої европейської трибуни висловлює гнівний процент проти розправи з братерською Сербією. Рушає до Бєлграда, аби й собі взяти участь у живому ланцюгу, зберегти надійні шляхи сполучення через Дунай, захистити їх від варварських бомб. Югославські газети друкують Олійникові статті «Хто і з якою метою демонізує сербів» та «Хто наступний?». В Стразбурзі,  Бєлграді та інших столицях Європи цитують його проникливі рядки:

Спасибо, сербы! В эти дни и годы

Вы шли в огонь, сумев сберечь

Мосты, что единят собой народы,

Как ни старался дьявол их поджечь.

Пусть же к нам безжалостным уроком

Не покаянье позднее придет –

А разве что  молитва:

 - Слава Богу,

Что на планете есть такой народ!   

В Сербії Олійника заслужено вважають одним із своїх національних героїв. Журналістське братерство  балканської країни присудило йому премію  «Рицарське перо» - найвищу відзнаку честі й благородства за відданість ідеалам миру, гуманізму і справедливості. 

Від імені  товаришів й однодумців Петро СИМОНЕНКО вітає письменника з 80-річним ювілеєм. Борис ОЛІЙНИК у відповідь: «Я своїх прапорів ніколи не міняв». 

На творчому злеті  у видавництві «Оріяни» виходить його книга «У замкненому колі. Рядки з окупаційного зошита».

Одна з його творчих зустрічей: «Поет не мовчить, коли народ вбивають крадькома». 

Кожний рядок нищівної вбивчої поетичної сповіді – це нещадний вирок режиму невігласів і  мародерів, які взяли три десятиліття  тому на себе відповідальність за долю слов’янської країни. Тепер вони безпорадно розводять руками. не знаючи, що далі робити, «цим новітнім яничарам, що наперегони Україну на торги ведуть». Розтринькують її  економічні багатства, колись кращі в світі заводи й фабрики, науковий потенціал, духовні й культурні скарби і навіть найродючіші в світі чорноземи. Це Їм поет присвятив свої вбивчі рядки:

Раптом спогадали про Вкраїну,

Глянули – руками розвели.

Хто ж це нам побив горшки та спину,

Хто ж це нашу хату розвалив?

І шукають лютими очами ворогів,

Нових та в три межі.

А тим часом треті за плечима

Ділять між собою бариші. 

П’яту осінь ми стрічаємо без Бориса Ілліча, який залишив по собі невмирущу пам’ять, свою багатющу спадщину. Його безсмертні твори переживуть віки, вони завжди крокуватимуть поруч з нами в одному строю. Надаватимуть нам сил, натхнення, творчої наснаги і хисту. І віри та надії ,  що за нашою праведною справою – майбутнє. Саме їм присвятив своє яскраве і неповторне життя наш улюбленець  Борис Олійник.

А завершити дозволю свою розповідь заключними рядками з його «Кредо:

Шумить планета, мов вокзал, встають діла буденні і великі.

Рішуче написав в анкеті віку: «Я комуніст – і цим усе сказав!»

Пам’ятник Борису Олійнику на Байковому кладовищі у Києві. Автор народний художник України, лауреат Шевченківської премії Володимир ЧЕПЕЛИК.             

Володимир Сіряченко


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях