29 ЧЕРВНЯ 45-го: ДОЛЕНОСНА ВІХА В ІСТОРІЇ ЗАКАРПАТТЯ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ

29 ЧЕРВНЯ 45-го: ДОЛЕНОСНА ВІХА В ІСТОРІЇ ЗАКАРПАТТЯ І ВСІЄЇ УКРАЇНИ


Підписаний зараз Договір між Чехословацькою

Республікою і Радянським Союзом про

Закарпатську Україну має велике політичне значення...

Підписанням цього Договору здійснюється одвічна

мрія закарпато-ураїнського народу. Він возз‘єднується

з своєю батьківщиною — Україною. Вперше в своїй

історії весь український народ об‘єднаний в межах

своєї єдиної держави.

В.М.Молотов, 29 червня 1945 р.

Сімдесят п’ять літ тому сталася знаменна подія в історії Української держави. Договором між Союзом РСР і Чехословаччиною було юридично врегульовано возз’єднання Закарпаття з Українською РСР і тим самим поставлено останню крапку в процесі збирання воєдино усіх українських земель.

Документально-публіцистичну розповідь про події, що вирували в краї за Карпатами в 1944 році, про доленосний шлях його трударів під проводом Комуністичної партії Закарпатської України на чолі з Іваном Туряницею від визволення Червоною Армією до історичних рішень першого з’їзду Народних Комітетів , який у своєму Маніфесті, «спираючись на непохитну волю всього народу, висловлену в петиціях і постановах робітників, селян, інтелігенції і духівництва всіх міст і сіл Закарпатської України про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною», постановив: «возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини», було здійснено минулого року (дивись публікації за 26 і 27 листопада).

Сьогодні повідаємо про юридичне закріплення цієї волі і прагнення народу Закарпаття, котре відбулося 29 червня переможного 45-го.

(Історична довідка. Після розпаду Австро-Угорської монархії в 1918 році, в складі якої Закарпаття перебувало з 1867 року, за Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 року, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації цієї монархії, край під назвою «Підкарпатська Русь» як автономна одиниця був приєднаний до Чехословацької Республіки.

Однак автономію вона отримала лише 11 жовтня 1938 року. Поряд з офіційною назвою «Підкарпатська Русь» почало вживатися найменування «Карпатська Україна».

Проте за Першим Віденським арбітражем, винесеним арбітрами від Третього Рейху і Королівства Італія 2 листопада 1938 року, Королівство Угорщина отримало західну частину Закарпаття, в тому числі міста Ужгород, Мукачево, Берегове.

Столицею Карпатської України 10 листопада 1938 року став Хуст. Тут 15 березня 1939 року, коли Чехію в результаті Мюнхенської змови окупувала Німеччина, було проголошено незалежну державу — Карпатська Україна. Вона проіснувала лише один день. Реакційний уряд Угорщини за схвалення фашистської Німеччини кинув проти Карпатської України свої війська і 16 березня вони захопили Хуст.

Угорсько-фашистська окупація тривала понад п‘ять років — до визволення Закарпаття в жовтні 1944 року Червоною Армією. Зауважимо, що абсолютна більшість держав світу, в тому числі й Радянський Союз, цієї окупації офіційно не визнали. З 26 листопада 1944 року до 22 січня 1946 року в краї існувало адміністративно-політичне утворення, державно-територіальне формування під назвою «Закарпатська Україна». Головним своїм завданням ця своєрідна держава вважала возз‘єнання Закрпатської України з Радянською Україною).

На відміну від возз‘єднання Західної України, Північної Буковини і Бессарабії, які відбувалися відповідно до рішень вищих законодавчих органів влади Союзу РСР і Української РСР, питання Закарпаття спочатку вирішувалось на міждержавному рівні — у відносинах між Чехословаччиною та Радянським Союзом.

Після розчленування фашистською Німеччиною, хортистською Угорщиною і панською Польщею в результаті мюнхенського диктату Німеччини, Великобританії, Франції та Італії від 29 вересня 1938 року першої (1918-1938 рр.) і другої (1938-1939 рр.) Чехословацької Республіки її колишній президент Е.Бенеш, який спочатку емігрував до США, а в липні 1939го прибув до Лондона, створив тут уряд Чехословаччини у вигнанні і очолив його в ранзі президента й повів боротьбу за відновлення держави. З часом Е.Бенешу вдалося добитися визнання існування Чехословаччини і анулювання Мюнхенської угоди 1938 року усіма державами антигітлерівської коаліції. Зокрема, 5 серпня 1942 року уряд Великобританії оголосив про свою відмову від визнання Мюнхенської угоди. 29 вересня того ж року про відкликання підпису Франції оголосив керівник французького опору генерал Ш. Де Голль. В 1944 році відмовилась від свого підпису також Італія.

Принагідно наголосимо: у вересні 1938 року під час мюнхенської змови СРСР виявився єдиним стратегічним союзником Чехословаччини і погодився надати їй військову допомогу навіть без обумовленого радянсько-чехословацьким договором від 1935 року втручання Франції. Однак, підкоряючись англо-французькому тиску, чехословацький уряд капітулював.

СРСР підтримував з емігрантським урядом Бенеша тісні, взаємозрозумілі відносини, вони досить активно контактували між собою, уклали ряд договорів. Позначимо тезово основні віхи радянсько-чехословацьких взаємовідносин протягом 1941-1945 років.

18 липня 1941 року у Лондоні радянський посол у Великобританії І.М. Майський і міністр закордонних справ Чехословаччини Я. Масарик підписали Угоду про відновлення дипломатичних відносин, які були припинені в березні 1939 року в зв‘язку із захопленям Чехословаччини фашистською Німеччиною, про взаємодопомогу і підтримку у війні проти гітлерівців та про утворення чехословацьких військових частин на терені Союзу РСР.

Наприкінці 1943 року Е. Бенеш відбув до Москви, і тут 12 грудня було підписано радянсько-чехословацький договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво терміном на 20 років. Цікава деталь. По дорозі до Москви Е. Бенеш майже на тиждень затримався на англійській військовій базі поблизу Тегерана, де в той час проходила перша (Тегеранська) конференція керівників СРСР, США і Великої Британії (28 листопада — 1 грудня 1943 року). Тут в рамках підготовки візиту до Радянського Союзу він провів чотири зустрічі із заступником наркома закордонних справ СРСР Олександром Корнійчуком.

З наближенням Червоної Армії до чехословацького кордону 8 травня 1944 року у Лондоні було укладено угоду, котра визначала взаємовідносини між радянським Гловнокомандуючим і Чехословацькою адміністрацією після вступу радянських військ на територію Чехословаччини. Про її зміст та хід реалізації ми детально мовили в попередніх матеріалах (дивись номери за 26 і 27 листопада 2019 року).

Стрімкий перебіг подій кінця 1944 — початку 1945 років на Закарпатті: встановлення влади народних комітетів на місцях та Народної Ради в центрі, всенародна підтримка Маніфесту про возз’єднання з Радянською Україною, масовий рух за вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини, який навіть урядовий уповноважений на визволеній території Підкарпатської Русі міністр реконструкції чех Ф. Нємєц змушений був у телеграмі Е.Бенешу 29 грудня 1944р. визнати «рухом народним і стихійним» і заявив, що на його думку, недоцільно діяти «проти волі місцевого населення», поставив на порядок денний вимогу остаточного врегулювання цієї надважливої проблеми.

Передовсім тут доречним буде здійснити аналіз еволюції поглядів чехословацьких і радянських керівників на подальшу долю Підкарпатської Русі — Закарпатської України.

Перші висловлювання Е. Бенеша щодо проблеми Підкарпатської Русі пролунали ще в січні 1939 року. Прогнозуючи устрій післявоєнної Європи, він передбачав: « В центральній Європі вагому роль виконувати ме Росія… Гітлер допоможе нам стати сусідом Росії. Після всіх катастроф нашим завданням є, щоб в Ужгороді була на кінець Росія, й Пряшів був би найближче до Росії… Кордони з Росією повинні бути як найдовшими». Після окупації краю Угорщиною, в серпні того ж року він заявив: «Якщо Росія не буде нашим сусідом, то Підкарпатська Русь повинна бути складовою частиною Республіки».

Вперше на міждержавному (чехословацько-радянському) рівні ці питання було порушено також у 1939 році під час неодноразових зустрічей Е.Бенеша в Лондоні з радянським послом І.М. Майським. Зокрема, 22 вересня після чергової такої зустрічі посол занотував позицію чехословацкого лідера стосовно майбутнього Підкарпатської Русі — «Рутенії»у своєму щоденнику (тут і далі за відсутності документа українською цитуємо мовою оригіналу; зберігаємо тогочасну орфографію): «... она , по мнению Бенеша, непременно должна войти в состав УССР. Ещё в бытность свою президентом Чехословакии Бенеш мысленно всегда считал «Рутению» будущей частью СССР». А 23 вересня 1939 року Майський надіслав у Москву повідомлення про цю зустріч наступного змісту: «Бенеш заявил, что полностью понимает и одобряет наше действие в Польше, настойчиво просил урегулировать вопрос о Западной Украине таким образом, чтобы СССР имел общую границу со Словакией. При этом он подчеркнул, что не имеет возражений против советской власти в Чехословакии, если только она будет свободна от германского ига. В отношении Карпатской Украины Бенеш прямо говорил, что она должна войти в состав УССР и что, ещё в бытность свою президентом Чехословакии, рассматривал её как будущую часть Советского Союза».

До речі, саме цей документ був переданий Молотовим Бенешу у Москві 24 березня 1945 року, коли обговорювалось питання про майбутнє Підкарпатської Русі, як нагадування про позитивне ставлення чехословацького президента до питання про її включення до складу СРСР(УРСР).

Аналізуючи висловлювання Е. Бенеша щодо подальшої долі Підкарпатської Русі, дослідники вважають, що він ставився до цього питання в різні роки двозначно. Якщо на зустрічі з Майським в 1939 році він висловлював ідею про входження Підкарпатської Русі до складу УРСР, то для політиків з свого оточення сформулював проблему так: «Або ми будемо мати її , або — як наш сусід — вони попросять її, і у нас не буде заперечень». Таке ж визначення Бенеш вжив у липні 1941 року під час чергової розмови з радянським послом : «Но наша позиция не та, которую я формулирую для других. Подкарпатская Русь должна принадлежать либо нам, либо России. А о том, кому она будет принадлежать, мы договоримся лишь с русскими, никто другой в этом вопросе не имеет слова». Але вже в грудні 1944 року в телеграмі Ф.Нємєцу Бенеш писав, що свою позицію щодо Підкарпатської Русі «не будемо здавати і будемо триматися до останнього». Та вже в січні і в березні 1945 року повідомив Сталіна і Молотова, щоб кордон між Чехословаччиною і Закарпаттям став кордоном між СРСР і Чехословаччиною.

На наш погляд, формулою «Підкарпатська Русь — або Чехословаччині, або Росії» Е. Бенеш користувався постійно. Проте, залежно від обставин, вживав ту чи іншу її складову: у приватних розмовах з представниками СРСР акцентував на другій частині; при публічних висловлюваннях — послуговувався в основному першою частиною. А в кінцевому підсумкові, він прозорливо передбачив результат воєнного протистояння в Другій світовій, усвідомив неминучість перебудови східної частини європейського континенту і що тепер найважливіші справи Чехословаччини вирішуватимуться не в Лондоні чи Парижі, а в Москві, поза сумнівом, тверезо оцінив ситуацію з Підкарпатською Руссю, що й привело до цивілізованого розв‘язання цієї проблеми на міждержавному рівні.

Якою ж була політика радянського керівництва стосовно Підкарпатської Русі — Закарпатської України?

Передовсім звернемо увагу на той факт, що до цього часу немає достатнього документального матеріалу для відповіді на питання: чи існував якийсь початковий план приєднання Закарпаття до СРСР (на зразок відомої постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 року «Вопросы Западной Украины и Западной Белоруссии», чи події розвивалися більш-менш імповізірованно, у міру того, як Червона Армія звільняла Закарпатську Україну.

Напевно, мають рацію ті дослідники, які вказують, що в радянського керівництва існували плани щодо цього регіону, що стрімкі політичні події кінця 1944 — початку 1945 років на Закарпатті відбувалися не без відома Кремля, а також керівництва КП(б)У. Адже, як уже відзначалося вище, ще у вересні 1939 року Бенеш заявляв про готовність передати край Радянському Союзові. В деяких виданнях наводиться і такий (хоча й досить дискусійний) аргумент. Йдеться про спогади одного із керівників радянських спецслужб П. Судоплатова стосовно особи і дій Е. Бенеша. Якби останній заперечував факт передачі влади в 1948 році Клементу Готвальду, то йому було доручено нагадати Бенешу «про його тісні неофіційні зв’язки з Кремлем.., про спосіб організувати відплив чуток про обставини його втечі з країни, про надану йому фінансову допомогу для цього, секретну угоду про співробітництво чеської й радянської розвідок, підписану в 1935 році у Москві, про секретний договір про передачу ним Карпатської України». Принагідно зауважимо: деякі словацькі вчені також стверджують, що нібито між Чехословаччиною та СРСР було укладено секретну угоду, яка визначила віддати Підкарпатську Русь Радянському Союзу.

На наш погляд, близькими до істини є наступні міркування дослідників. Радянський Союз, вбачаючи в Чехословаччині першого і практично єдиного союзника напередодні війни, виходячи з міжнародної ситуації, тимчасової вимушеної «дружби» з Німеччиною та з огляду на вже зроблені ним в 1939-1940 роках територіальні надбання (Західна Україна і Західна Білорусія, прибалтійські держави, Бессарабія і Північна Буковина),змушений був поки що відмовитися від спокусливих пропозицій щодо Підкарпатської Русі, залишивши вирішення цього питання до кращих часів.

Тому до січня 1945 року позиція СРСР щодо Підкарпатської Русі — Закарпатської України, принаймні в публічній площині, полягала у визнані цієї території за Чехословаччиною. Зокрема, 9 червня 1942 року під час зустрічі у Лондоні з Бенешем Молотов заявив, що: «Советское правительство было и остается противником Мюнхена и, конечно, хотело бы видеть Чехословакию восстановленной со всеми её территориями, которые были отняты у неё Гитлером». Цікава така деталь: при звільненні у вересні-жовтні 1944 року Закарпаття Радянське Інформбюро повідомляло про визволення території Чехословаччини.

На початку 1945 року Сталін змінив офіційну позицію СРСР в офіційних дипломатичних відносинах з чехословацьким урядом щодо подальшої долі Закарпаття. У своєму посланні президентові Чехословацької Республіки Голова Раднаркому СРСР 23 січня 1945 року вперше відкрито заявив, що з процесами, які проходять на Закарпатській Україні, і з волевиявленням народу доведеться рахуватися: «Поскольку вопрос о Закарпатской Украине поставлен самим населением Закарпатской Украины, его, конечно, придется решить».

Сталін наголосив: «Советское правительство не запрещало и не могло запретить населению Закарпатской Украины выразить свою национальную волю. Это тем более понятно, что Вы сами мне в Москве говорили о Вашей готовности передать Закарпатскую Украину Советскому Союзу, при этом, как Вы, должно быть, помните, я не дал тогда на это своего согласия. Но из того, что Советское правительство не запретило закарпатским украинцам выразить свою волю, ни в коем случае не следует, что Советское правительство намерено будто бы нарушить договор между нашими странами и односторонне решить вопрос о Закарпатской Украине. Такое предположение было бы оскорбительным для Советского правительства».

На завершення послання керівник СРСР запевнив, що «этот вопрос может быть решен лишь по соглашению между Чехословакией и Советским Союзом еще до окончания войны с Германией или после окончания войны, когда это найдут целесообразным оба правительства», та попросив «верить, что у Советского правительства нет намерения нанести какой-либо ущерб интересам Чехословацкой республики и ее престижу. Наоборот, Советское правительство полно решимости оказать Чехословацкой республике всяческое содействие в деле ее освобождения и восстановления».

У посланні-відповіді від 29 січня 1945 року Е.Бенеш зазначив: «Особенно благодарю Вас за то, что Вы так ясно и точно сформулировали свою точку зрения, дав тем самым возможность и мне, со своей стороны, столь же ясно сформулировать свою точку зрения. Это отвечает искренне дружеским отношениям между нашими странами и народами». Погодившись з пропозицією Сталіна «чтобы этот вопрос был решен лишь по соглашению между Чехословакией и Советским Союзом», Бенеш запропонував «чтобы это произошло по окончании войны с Германией, т. е. как только будет обеспечено восстановление наших домюнхенских границ с Германией и с Польшей и когда я смогу переговорить по этому вопросу с нашими деятелями в Праге». До цього він додав ще дві зауваги: «1) Я не менял своей точки зрения в этом вопросе с того момента, когда я в первые говорил об этом с вашим послом И. Майским в Лондоне в сентябре 1939 г., и не изменю её будущем. В этом же смысле я буду формулировать свою точку зрения в Праге.

2) Со своей стороны мы не сделаем этот вопрос предметом каких-либо дискуссий или вмешательства других держав. Мы хотим прийти на эвентуальную мирную конференцию, имея этот вопрос уже окончательно решённым с Вами в духе полной дружбы. Лично я и правительство считаем, что этот вопрос никогда не будет предметом какого-либо спора между нами».

Возз‘єднанню краю з Радянською Україною сприяла Комуністична партія Чехословаччини. Зокрема, у лютому 1945 року, виступаючи з доповіддю на конференції КПЧ у Кошице, Г. Гусак заявив від імені всієї партії: «Карпатські українці... вирішили приєднатися до СРСР, возз’єднатися зі своїм рідним народом. Ми цілком поважаємо це рішення і по-справжньому, по-братерському бажаємо реалізації всіх їхніх національних ідеалів».

Після другої (Ялтинської) конференції лідерів СРСР, США і Великої Британії (4 — 11 лютого 1945 року), на якій було визнано законність акту возз‘єднання західноукраїнських земель, радянське керівництво приступило до практичної реалізації питання щодо Закарпатської України.

Воно стало предметом конкретних перемовин на міждержавному рівні весною 1945 року в Москві. Цікаво зазначити, що з того часу припиняється лондонська діяльність Е. Бенеша. 21 лютого 1945 він на прийомі для британських та іноземних кореспондентів з приводу від’їзду з Лондона до Чехословаччини заявив, що спочатку поїде до Москви для зустрічі з чеськими діячами, які перебувають в СРСР, згодом до Чехословаччини й тимчасово, поки не буде визволено Прагу, перебуватиме в Кошице. Після його приїзду сюди чехословацький уряд у Лондоні припинить своє існування. Далі він планує скликати лідерів різних політичних партій для створення нового уряду, до якого увійдуть члени чехословацького руху опору.

11 березня президент Чехословаччини виїхав із Лондона, 17-го — разом з дружиною, а також представниками чехословацького уряду Я. Шрамеком (голова чехословацького емігрантського уряду в Лондоні), Я. Масариком (міністр закордонних справ) та ін. прибув до Москви, де виголосив заяву про те, що «...наш шлях на Батьківщину та усіх наших союзників веде через Москву. Це підкреслює ще більше значення нашої дружби та наших союзницьких відносин». Через два дні відбувся прийом Й.В. Сталіним та Головою Президії Верховної Ради СРСР М.І. Калініним очільників Чехословаччини. 28 березня в господаря Кремля відбувся урочистий обід на честь президента Чехословаччини.

Потребуючи допомоги СРСР у відновленні Чехословацької Республіки та розуміючи що Червона Армія буде в Чехословаччині раніше від англо-американських військ, Бенеш дав згоду на розгляд питання на двосторонніх переговорах і вирішив проблему визнання кордону між Закарпатською Україною і Словаччиною, в східних кордонах якої проживало близько 150 тисяч русинів, які також порушували питання про приєднання до України.

За результатами переговорів замість підписання угоди на пропозицію

Е. Бенеша і посла Чехословаччини в СРСР З. Фірлінгера президент Чехословаччини 26 березня направив таємний лист народному комісару закордонних справ СРСР В.М. Молотову про державно-правову приналежність Закарпатської України. В ньому, зокрема, мовилося: «В беседе, имевшей место 24 марта с.г., Вы подчеркнули, что Вам было бы желательно иметь для Президиума Верховного Совета, в качестве дополнения к моему письму Маршалу Сталину от 24 января с.г. о Закарпатской Украине, письмо, в котором я отметил то же, что я при разных случаях высказывал Вашим послам в Лондоне. С удовольствием выполняю это Ваше желание и вновь повторяю, что, по моему мнению, Закарпатская Украина должна войти в состав Украинской Советской Социалистической Республики. Это осуществилось бы при соблюдении границ, существующих между Словакией и Закарпатской Украиной в Чехословацкой республике, и согласно моему ответу Маршалу Сталину, т.е. по договорённости только между нашими обоими государствами и в момент, когда у меня будет возможность согласовать этот вопрос с нашими политическими деятелями в Праге».

Важливою складовою візиту Бенеша до Москви стали переговори про формування нового чехословацького уряду і вироблення його програми.

Оскільки ні Бенеш, ні представники політичних партій, які прибули з ним з Лондона, не мали скільки-небудь цільних проектів урядової програми, в основу обговорення було покладено платформа, розроблена Закордонним бюро Компартії Чехословаччини.

31 березня Бенеш, сформований у Москві уряд та призначений 20 березня радянський посол у Чехословаччині В.О. Зорін виїхали на звільнену територію Словаччини до міста Кошиці, куди прибули 3 квітня. Наступного дня Бенеш офіційно призначив коаліційний уряд Національного фронту чехів і словаків (НФЧС) на чолі з лівим соціал-демократом Зденеком Фірлінгером (посол Чехословацької Республіки в СРСР в 1937-1945 рр.). Уряд прийняв програму, названу Кошицькою.

Е. Бенеш обійняв відновлену посаду президента. Було відновлено також Конституцію 1920 року, у яку внесено зміни й доповнення згідно з програмою НФЧС.

Сьомий пункт програми уряду проголошував: «Правительство будет заботиться о том, чтобы как можно скорее был решен вопрос Закарпатской Украины, поставленный самим населением этой области. Правительство желает, чтобы этот вопрос был решен согласно демократическому волеизъявлению народа Закарпатской Украины, в духе полной дружбы между Чехословакией и Советским Союзом, и оно убеждено, что именно так и будет. В этом отношении правительство проведёт всю необходимую подготовку...»

Приблизно через місяць після переїзду чехословацького уряду у звільнену Прагу воно приступило до обговорення питання щодо процедури передачі Закарпатської України СРСР. Після дискусії, в ході якої лунали думки: «передати Закарпаття лише за згодою конституційних Національних зборів» (Я. Шрамек, колишній голова чехословацького емігрантського уряду, на той час — віце-прем’єр); «розпочати формально обговорення з радянським урядом питання щодо Підкарпатської Русі» (Г. Ріпка, колишній державний секретар емігрантського уряду, на той час — міністр зовнішньої торгівлі);«ситуація сприятлива для здійснення того, на що Чехословаччина вже дала принципову згоду»(віце-прем’єр К. Готвальд) та інші, на пропозицію З. Фірлінгера було прийнято рішення наділити делегацію, що відбувала до Москви для ведення переговорів з представниками польського уряду про чехословацько-польські відносини, повноваженнями підписати договір з Радянським Союзом про передачу йому Закарпатської України.

З 25 по 30 червня 1945 року делегація у складі З. Фірлінгера (голова уряду), З. Нєєдли (міністр шкіл та освіти), Л. Свободи (міністр оборони), Г. Ріпки (міністр зовнішньої торгівлі), В. Клементіса (статс-секретар Міністерства закордонних справ), професора А. Прохазки (міністр охорони здоров‘я), словака Я. Урсини ( віце-прем‘єр) вела у Москві переговори щодо доручених їй питань.

Під час зустрічі 28 червня Сталіна із З. Фірлінгером і В. Клементісом за участю В. Молотова і В. Зоріна обговорили проект договору і протоколу до нього, внесли до них певні зміни та погодились відредаговані тексти підписати 29 червня 1945 року.

Вранці 29 червня К. Готвальд скликав надзвичайне засідання уряду для обговорення проектів Договору та Протокола до нього, погоджених урядовою делегацією у Москві. Проекти документів з деякими зауваженнями були схвалені і рекомендовано президенту Бенешу уповноважити прем‘єра і статс-секретаря підписати їх.

Ця важлива, доленосної ваги подія в історії Закарпаття і всієї України, її соборності відбулася 29 червня 1945 рокуу Москві. Переповімо про іі її перебіг рядками повідомлення ТАРС, опублікованому 30 червня 1945 року газетою «Радянська Україна». В ньому йшлося, зокрема про те, що протягом останніх днів у Москві в атмосфері сердечності і щирої дружби відбувалися переговори між радянським і чехослословацьким урядами про Закарпатську Україну. Ці переговори привели до підписання Заступником Голови Ради Народних Комісарів Союзу РСР і Народним Комісаром Закордонних Справ В.М.Молотовим і Головою Ради Міністрів Чехословацької Республіки З. Фірлінгером і статс-секретарем Міністерства закордонних справ В.Клементісом «Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну» і Протоколу до нього.

Договір між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну підписує Голова Ради Міністрів Чехословаччини З.Фірлінгер.

При підписанні договору був присутній Голова Ради Народних Комісарів СРСР Сталін. Від Чехословаччини при підписанні договору були присутні Міністр Національної оборони генерал Л. Свобода, Міністр Народної Освіти професор З. Неєдли та інші. Від Радянського Союзу були присутні Заступник Народного Комісара Закордонних Справ А.Я. Вишинський, посол СРСР в Чехословаччині В.О. Зорін, Представник Ради Народних Комісарів Української РСР П.В. Рудницький, завідуючий Четвертим європейським відділом НКЗС СРСР Н.А. Абрамов та інші.

Історичний Договір про Закарпатську Україну гласив:

«Президія Верховної Ради Союзу РСР і Президент Чехословацької Республіки, сповнені бажання, щоб народи Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацької Республіки жили у вічній щирій дружбі і щоб їм, у взаємному близькому співробітництві, було забезпечене щасливе майбутнє, вирішили з цією метою укласти Договір і призначили своїми Уповноваженими:

Президія Верховної Ради СРСР — Вячеслава Михайловича Молотова, Заступника Голови Ради Народних Комісарів Союзу РСР і Народного Комісара Закордонних Справ Союзу РСР;

Президент Чехословацької Республіки — Зденека Фірлінгера, Голову Ради Міністрів, і Володимира Клементіса, статс-секретаря Міністерства Закордонних Справ, які, обмінявшись своїми повноваженнями, визнаними у належній формі і в повному порядку, погодились про таке:

Стаття 1.

Закарпатська Україна (що носить, згідно з Чехословацькою Конституцією, назву Підкарпатська Русь), яка на підставі Договору від 10 вересня 1919 року, укладеного в Сен-Жермен ан Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької Республіки, возз’єднується, в згоді з бажанням, виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних Сторін, з своєю споконвічною батьківщиною — Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Кордони між Словакією і Закарпатською Україною, які існували до дня 29 вересня 1938 року, стають, з внесеними змінами, кордонами між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Республікою згідно з картою, що додається.

Стаття 2.

Цей Договір підлягає затвердженню Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацьких Національних Зборів.

Обмін ратифікаційними грамотами буде зроблений в Празі.

Цей Договір складений у Москві, в трьох примірниках, кожний російською, українською і словацькою мовами. При тлумаченні всі три тексти мають однакову силу».

У Протоколі до Договору мовилося про створення Демаркаційноі комісії для «проведення кордонів на місцевості», а також про право оптації (добровільний вибір одного громадянства із двох у випадку переходу території за договором від однієї до іншої держави (збереження свого колишнього громадянства чи перехід у громадянство іншої держави шляхом подачі індивідуальних заяв) «протягом часу до 1 січня 1946 року». Принагідно зауважимо, що після воз’єднання Закарпаття з УРСР в республіку було переселено 11 672 українця та росіянина. Водночас до Чехословаччини було виселено 10 275 родин чехів у кількості 33 077 чоловік.

Після підписання Договору і Протоколу до нього В.М. Молотов і З. Фірлінгер обмінялися промовами. Глава чехословацького уряду назвав Договір знаменним, «яких мало в історії і який слід розглядати, як доказ того, що при правильному взаєморозумінні справедливих інтересів не може бути між двома країнами таких питань, яких не можна було розв’язати у дружньому дусі і взаємній довірі». Він також висловив впевненість, що «цей Договір буде одностайно затверджений нашими Національними Зборами, які в найближчому майбутньому будуть обрані на підставі загального виборчого права». На завершення промови З. Фірлінгер зазначив: «Наш народ відчуває, що настала година, коли Закарпатська Україна може знову повернутись у лоно своєї Батьківщини — Великої Радянської України... Ми впевнені, що возз‘єднання Закарпатської України з своєю Батьківщиною буде на користь обом країнам...».

Виступаючи на церемонії підписання Договору, В.М. Молотов дав йому високу політичну оцінку (дивись епіграф нашого матеріалу), відзначив велику визвольну місію Червоної Армії, в результаті якої «народ Закарпатської України дістав можливість самому вирішувати свою власну долю». Промовець нагадав про Перший з‘їзд Народних Комітетів, «який одноголосно ухвалив Маніфест про бажання народу Закарпатської України приєднатися до Радянської України». І далі він наголосив: «Президент і Уряд Чехословацької Республіки пішли назустріч одностайному бажанню народу Закарпатської України. Радянський Уряд, висловлюючи думку радянського народу і, насамперед, думку і почуття українського народу, з вдячністю відзначає цей дружній акт Чехословацької Республіки, в якому ми бачимо приклад братерського розв’язання питання, що зачіпає інтереси двох сусідніх слов’янських народів».

Підписання Договору в часі збіглося з проведенням у Києві сьомої сесії Верховної Ради УкраїнськоЇ РСР першого скликання (28 — 30 червня 1945 року). Голова Ради Народних Комісарів УРСР М.С. Хрущов 29 червня виступив на сесії з повідомленням про приєднання Закарпатської України до Радянського Союзу і включення її до складу Української РСР. Оцінююючи підписання Договору як велику історичну подію, він зазначив, що справедливим розв‘язанням питання про Закарпатську Україну завершується возз‘єднання усіх українських земель в єдиній Українській державі.

Бурхливими, тривалими оплесками учасники сесії зустріли наступні слова М.С. Хрущова:«В цей історичний час український народ від щирого серця дякує Урядові Радянського Союзу, більшовицькій партії і великому вождю товаришеві Сталіну. В цей історичний час український народ дякує за велику допомогу і підтримку братньому російському народові і всім народам Радянського Союзу. Нам радісно і приємно усвідомлювати, що наше торжество, наше свято поділяють з нами сьогодні всі братні народи Радянського Союзу».

Наступного дня, 30 червня 1945 року, учасники сесії у листах Верховному Головнокомандуючому Генералісимусу Радянського Союзу Й. В. Сталіну, великому російському народові, у зверненні «До великого українського народу» висловили глибоке задоволення з приводу возз‘єднання всіх земель УРСР, найсердечніше подякували за батьківську турботу про розквіт Радянської України в братній сім‘ї народів Радянського Союзу.

Сьома сесія, яка «зібралася в знаменні дні Перемоги, дні тріумфу могутньої Червоної Армії, що принесла свої бойові прапори від берегів Волги до Берліна, в дні завершення возз’єднання українських земель в єдиній Радянській державі» вд імені українського народу— від берегів Дінця до берегів Тиси— щиро подякувала Сталіну і в його особі Союзному Радянському Урядові за великий труд в організації історичної Перемоги та привітала з присвоєнням йому найвищого військового звання Генералісимуса Радянського Союзу, з нагородженням другим орденом «Перемога» і присвоєнням Звання Героя Радянського Союзу.

«Український народ вдячний тобі, російський народе, за допомогу в здійсненні одвічної мрії українського народу про воз’єднання, свободу і національну незалежність, — писали депутати Верховної Ради Української РСР у листі до російського народу. — Твої сини разом з синами інших народів, очистивши землю від фашистської погані, дали змогу вільно виявити волю народу Закарпатської України, який сказав: хочу бути разом з єдинокровним українським народом, хочу бути разом з великим російським народом у радянській сім’ї».

Звернення «До великого українського народу» сесія розпочала словами: «Настав довгожданий день — завершилося повне возз‘єднання українського народу в єдиній українській радянській соціалістичній державі. Історична несправедливість повністю усунена завдяки мудрій прозорливій політиці радянського уряду та розумінню інтересів народу Закарпатської України з боку уряду Чехословацької республіки».

«Брати і сестри, що населяють Закарпатську Україну!, — писали учасники сесії, — вітаючи вас у дружній сім‘ї радянських народів, ми разом з вами радіємо з світлого свята возз‘єднання».

На історичну подію, що сталася 29 червня 1945 року в Москві, оперативно відгукнулися головні на той час компартійні видання — газети «Правда» і «Радянська Україна». Зокрема, «Правда» 30 червня присвятила цьому майже весь номер, об‘єднаний гаслом: «Горячий привет народу Закарпатской Украины, воссоединенному со своей Родиной — Украиной и вступающему в братскую семью народов Советского Союза». Газета інформувала читачів про переговори, опублікувала повний текст Договору і Протокол до нього, помістила історичну довідку «Закарпатская Украина» та подала інші матеріали.

1 липня на шпальтах газети з’явилася передова стаття «Исторический акт воссоединения Закарпатской Украины с Родиной», в якій наголошувалося: «Впервые в своей истории весь украинский народ объединен в рамках своего единого государства». Передовиця висвітлювала тисячолітню історію трудящих краю, котрі вели мужню боротьбу з іноземними окупантами за свою рідну мову, звичаї, за об‘єднання з єдинокровними братами, що живуть на Сході, за Карпатським хребтом. Газета писала: «Договор между СССР и Чехословацкой республикой о Закарпатской Украине является документом большой исторической важности. Восстановлена ​​историческая справедливость ... Советско-чехословацкий Договор имеет большое международное значение. Он представляет собой образец международного сотрудничества в духе укрепления политики мира и дружественных отношений между народами».

Передова стаття українського центрального друкованого органу «Радянська Україна» в номері за 30 червня йменувалася «Акт історичної справедливості». Вона розпочиналася такими проникливими рядками: «Збулось довгождане! Збулись сподівання і мрії, виплекані в віках! Закарпатська Україна повертається в лоно своєї матері-України, в сім’ю Радянських народів. Закарпатська Україна, наша дорога, багатостраждальна сестра, приєднана, нарешті, до своєї батьківщини. Не відрізаною від єдиного українського дерева гілкою, вона житиме єдиним життям, щасливим і сонячним, з усіма українськими землями в межах нашої прекрасної і вільної Української Радянської Соціалістичної Республіки, невід’ємної складової частини великого СРСР. Так вирішено і записано в історичному віднині державному акті, складеному вчора в Москві».

1 липня «Радянська Україна» подає фундаментальну статтю відомого політичного діяча і письменника Миколи Бажана під промовистою назвою «Наша споконвічна земля». Зворушливою публіцистикою він повідав про тисячилітню віру і боротьбу Закарпатської України за єдність «з могутніми народами східних слов‘ян, з українським і російським народом».

«Після возз’єднання західних областей України з Радянською Україною в 1939 році,— наголошував автор,— настав новий історичний день, який остаточно здійснив одвічну мрію українського народу про возз’єднання всіх його земель. Від берегів Дінця до берегів Тісси, скрізь, де лунає українська мова, на всіх цих великих просторах майорить і сяє на сонці наш єдиний державний прапор — червоний прапор Рад, переможний прапор Леніна—Сталіна».

Про радісний день для краю, для всього українського народу М. Бажан повідав такими словами: «Закарпатська Україна торжествує. Всенародним великим святом зустрічає вона звістку про здійснення одвічної священної своєї мрії. Від села до села, над лісами й горами, над бистрими ріками й тихими луками, над кучерявою зеленню садів і виноградників дзвенить радісна пісня щасливого народу — пісня вдячності, слави і любові».

Дійсно, Закарпатська Україна торжествувала. 30 червня 1945 року в краї було оголошено вихідним — днем свята народу Закарпатської України. В Ужгороді відбулося спеціальне засідання Народної Ради, на якому були присутні численні гості. «Три радості переживав і переживає наш народ за тисячу років,— наголошував у промові на засіданні голова НРЗУ І.І. Туряниця. — Першу радість і перше велике щастя пережив він тоді, коли героїчна Червона Армія визволила нас від німецько-фашиських душогубів, дала нам свободу і можливість вперше в історії самим вирішувати свою долю. Другу радість і торжество пережив закарпатоукраїнський народ тоді, коли доблесні радянські війська розгромили гітлерівські німецькі банди і водрузили над Берліном прапор Перемоги. А третя радість — це найбільша радість у житті закарпатських українців. Ми дістали волю з рук великого волелюбного руського народу, від рідної матері-України, вона окроплена кров’ю радянських воїнів-богатирів. Тому сьогодні усі ми звертаємо свій зір на Схід, в столицю Радянського Союзу — Москву, — ми дякуємо від усієї душі за наше щастя, за радість нашу».

Того ж дня в Ужгороді відбувся загальноміський мітинг. Його учасники в листі урядові Української РСР наголошували: «Весь закарпатоукраїнський народ переживає сьогодні особливу, небувалу радість. Радянський Союз і Чехословацька Республіка підписали договір про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Це найбільш радісна подія в історії нашого народу… Немає слів, щоб висловити почуття хвилюючої радості, що сповнюють наші серця. Віднинні Закарпатська Україна — складова і невід’ємна частина великої України. Історична несправедливість ліквідована. Ми безмежно раді, що в складі Радянської України разом з народами Радянського Союзу впевнено підемо до сяючих вершин щасливого радісного життя, доможемось нашого економічного й національно-культурного процвітання».

Мітинг в Ужгороді на честь возз‘єднання Закарпаття з Радянською Україною. 30 червня 1945 року.

Звістка про возз’єднання краю могутньою хвилею прокотилась по містах і селах Закарпаття. У святковому одязі, з червоними прапорами трудящі збирались на мітинги, демонстрації, багатолюдні збори, на яких приймали резолюції та листи на адресу Радянського уряду і Комуністичної партії. В цих документах, що відображали волю і прагнення закарпатців, вони дякували своїм радянським братам за щастя і свободу.

Святкові урочистості відбулися повсюдно по Україні: в Харкові, Сталіно (Донецьку), Кам‘янці-Подільському, Чернігові та інших населених пунктах. Зокрема, на мітингу в Одесі були присутні понад 25 тисяч осіб, на підприємствах, в закладах було проведено 1100 мітингів з охопленням понад 40 тисяч робітників, службовців, осіб, що навчаються. На Львівщині в заходах з нагоди возз‘єднання Закарпаття взяло участь понад 20 тисяч осіб.

До привітань долучилися й зарубіжні краяни: Комітет закарпатських українців у Празі, закарпатці Канади тощо. «Разом з вами радіємо, що в кінці кінців і на нашій землі скінчилася влада зайшлих ворогів: королів,баронів і поміщиків.Завдяки великому Радянському Союзу наш народ після тисячолітньої тяжкої неволі отримав всі можливості стати рівноправним, щасливим і вільним народом»,— писали в телеграмі члени Карпатського товариства в Гамільтоні (Канада).

Як відомо, Договір і Протокол до нього підлягали ратифікації.Проте вона дещо затягувалася, оскільки лише у жовтні 1945 року почали функціонувати створені партіями НФЧС однопалатні тимчасові Національні збори (ТНЗ), які складалися з представників усіх політичних партій – 200 делегатів від чеських земель і 100 – від словацьких.

22 листопада на засіданні тимчасових Національних зборів були заслухані доповіді комітетів у закордонних справах і конституційно-правового про ратифікацію Договору. Аргументація спільної заяви-пропозиції цих комітетів полягала в наступному: чехи і словаки ще в 1919 році знали, що Закарпатська Україна передається під опіку Чехословцькоі Республіки тимчасово і лише до того моменту, коли «Чехословаччина і Радянський Союз будуть мати спільний кордон». Доповідав на засіданні тимчасових Національних зборів комуніст Й.Доланський. «Цей договір має бути записаний золотими літерами в історію наших народів, — заявив доповідач.— Ми, чехи і словаки, можемо пишатися своєю причетністю —тепер, напередодні нашої віднайденої свободи — до благородної справи здійснення споконвічної мрії малого карпато-українського народу, котрий стільки вистраждав на своєму віку... Свідомо даючи згоду, аби споконвічні ідеали карпато-українського народу могли здійснитися, ми тим самим висловлюємо також глибоку симпатію, що її відчуває наш народ до народу Закарпатської України і його героїчної боротьби за волю... Угода, що її сьогодні принесли вам вільно, від усього серця, чеський і словацький народи задля здійснення ваших споконвічних устремлінь, — наслідок свободи, якою наша країна та інші слов‘янські народи завдячують перемозі Радянського Союзу і славної Червоної Армії».

Після виступів кількох депутатів, що схвалювали в своїх промовах укладення Договору, тимчасові Національні збори, за повідомленням ТАРС, одноголосно ратифікували його. Правда, деякі дослідники пишуть, що з 243 присутніх «за» віддали свої голоси лише 194 депутати, решта 49 не голосували ні «проти», ні «утрималися».

27 листопада 1945 року Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, що підписаний у Москві 29 червня 1945 року, ратифікувала Президія Верховної Ради СРСР. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся у Празі. Радянська Україна зросла на 12,9 тисячі квадратних кілометрів територіально. Людський потенціал поповнився населенням у 900 тисяч осіб.

Незважаючи на достатню кількість літератури про возз‘єднання Закарпатської України, до цього часу залишаються без відповідей питання:

—чи існував у радянського керівництва зазделегідь розроблений план відносно розв‘язання проблеми Закарпаття?;

—чи відповідають дійсності твердження окремих істориків, що для забезпечення нейтралітету союзників у закарпатському питанні СРСР відгукнувся на пропозицію США почати бойові дії з Квантунською армією Японії?;

—чи прагнув Сталін вирішити закарпатське питання до третьої (Потсдамської) конференції трійки світових лідерів (17 липня — 2 серпня 1945 року)?;

—чому представників Комуністичної партії та Народної Ради Закарпатської України, які провели суттєву організаторську і велику агітаційно-масову роботу на користь возз‘єднання, не залучали до переговорів і не запросили на підписання цього доленосного для краю історичного документа? До речі, на завершальних етапах юридичного врегулювання питання возз‘єднання західноукраїнських земель, Північної Буковини і Бессарабії їхні повноважні представники брали активну участь;

—чому договір було складено словацькою, а не чеською мовою?;

—чому є певні відмінності у текстах договору словацькою і російською мовами?

Ці та інші питання чекають на відповіді об‘єктвних науковців. Бо, на жаль, на нинішньому етапі, як і в минулому, переважна більшість дослідників тримає курс на ідеологічне обслуговування правлячої еліти.

Оцінки подій, що сталися 75 літ тому,— різні. Але переважна більшість тих, хто пише чи говорить про ті вікопомні дні, стверджують, що 29 червня 1945 року відбулося саме возз‘єднання — закономірне завершення всього історичного шляху розвитку закарпатського краю, що це стало доленосним актом надзвичайної ваги в історії України. Навіть ті, хто з політичних мотивів емігрував за океан, віддають належне акту возз‘єднання. Зокрема, відомий український політолог з діаспори

В. Маркусь зазначає: «Скажу ясно і відкрито: не могло нічого статися кращого для цього нашого краю, як те, що коли не в 1919 році і не в 1939-му, то хоч в 1945 році ми нарешті об’єдналися, увійшли до однієї держави, зміст і форму якої ми не любили, але дочекалися нарешті того, щоб всі були під однією стріхою, в одному отчому домі. Ніякі національні орієнтації, що позначилися на нашому народному організмі, не спинили природного розвитку саме української свідомості».

Ми солідарні з думкою тих дослідників, які зазначають, що об‘єктивний збіг трьох обставин — зацікавленості СРСР мати стратегічно важливу територію, віковічні мрії закарпатців возз‘єднатися зі своїми єдинокровними братами на сході та прагнення українського народу об‘єднатися в єдиній державі — привів до закономірної, історично зумовленої, прогресивної і політично виправданої події в долі Закарпаття, в українській історії.

Крапку в нашій історико-документальній розвідці про заключний етап возз‘єднання Закарпатської України поставимо словами М.С. Хрущова, висловленими на уже згадуваній сьомій сесії Верховної Ради Української РСР 29 червня 1945 року. «Підписання цього Договору є історична подія для українського народу, для всіх народів Радянського Союзу, — наголошував він.— ...Радянська Україна з великою радістю приймає в свої материнські обійми братів і сестер — трудящих Закарпатської України. Це ... дійсно історичний час. Віднині і навіки український народ вперше в своїй історії цілком возз‘єднується в єдиній Українській Державі. Тепер вільний український народ є господарем на всіх українських землях. Віднині всі землі України зібрані воєдино, під радянський прапор, під прапор Української Радянської Республіки. Це є результат мудрої сталінської політики Радянського Уряду і більшовицької партії».

Адам Мартинюк,

кандидат історичних наук


Вы можете обсудить этот материал на наших страницах в социальных сетях